Читати книгу - "Володар драконів"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сірчана шкурка не удостоїла його відповіді. Вона скинула капюшон і побігла східцями униз. Бен обережно рушив за нею. На сходах було так темно, що Бен дістав із кишені ліхтарик. Перед ними був льох із високим склепінням і знову-таки з безліччю дверей.
— Овва! — Сірчана шкурка презирливо похитала головою, дивлячись на ліхтарик. — Ви, люди, нічого не можете без машин, га? Навіть бачити!
— Це не машина, — Бен водив променем ліхтарика від одних дверей до інших. — Що ми збираємося тут шукати? Щурячу нору?
— Дурниці! — Сірчана шкурка повільно рушила вздовж дверей, прислухаючись і принюхуючись. — Нам сюди, — вона зупинилася перед коричневими дверима, які були не замкнені, а лише прикриті. Сірчана шкурка прочинила їх рівно настільки, щоб протиснутися всередину. Бен подався за нею.
— Що тут таке? — пробурмотів він. Висока кімната без вікон, куди вони зайшли, була до стелі напхана всіляким мотлохом. Серед полиць, завалених запорошеними теками, височіли штабелі старих стільців, поставлених один на один столів, шафи з відламаними дверцятами, гори каталожних скриньок.
Сірчана шкурка якийсь час стривожено нюшила повітря, і раптом впевнено кинулася кудись вглиб. Бен набив чимало синців, пробираючись за нею в темряві. Дуже скоро він втратив будь-яке уявлення про те, в якому боці двері, в які вони увійшли. Чим далі вони рухалися, тим заплутаніше ставав лабіринт із речей. Несподівано прохід загородили кілька полиць.
— Ну ось, приїхали, — сказав Бен, обводячи навколо променем свого ліхтарика. Але Сірчана шкурка пригнулась, проповзла між двома полицями і зникла.
— Гей, постривай! — Бен просунув голову в діру, крізь яку вона пролізла. Перед ним виник маленький кабінет, що за розмірами якраз годився для щура. Він перебував близько метра від нього, під стільцем. За письмовий стіл була книга, покладена на дві консервні бляшанки, а замість крісла — перекинута бляшанка з-під кави. Всюди стояли напхані каталожними картками скриньки — сірникові коробки. Вся кімната була освітлена звичайною настільною лампою, що стояла, як прожектор, на підлозі біля стільця. Але господаря кабінету ніде не було видно.
— Почекай тут, — шепнула Сірчана шкурка Бену. — Щось я дуже сумніваюся, що кузен Щура буде радий побачити тут людину.
— Ще чого! — Бен проліз у дірку і випростався. — Якщо вже цей пацюк тебе не злякається, то мене поготів. До того ж він мешкає в будинку з людьми, тому навряд чи до мене людей не бачив.
— Обережно, — просичала Сірчана шкурка. — Спробуй бути трохи чемніший з тим, хто не схожий на людину, добре?
Вона озирнулась. Крім маленького робочого місця під стільцем, тут стояв ще справжній письмовий стіл, шафа з важезними висувними шухлядами і величезний старий глобус, трохи похилений на своїй підставці.
— Агов! — гукнула Сірчана шкурка. — Чи є тут хто-небудь? Як же його в біса звати? Гізельберт. Ні, не так… Гамсбарт, ні, Гільберт Довгохвостий чи щось на кшталт цього…
Над столом пролунав шурхіт. Бен і Сірчана шкурка підвели очі й побачили товстого білого щура, який підозріло дивився на них, сидячи на запорошеному абажурі.
— Що вам тут треба? — вигукнув щур писклявим голоском.
— Я від твого кузена, Гільберте, — промовила Сірчана шкурка.
— Від якого саме? — запитав білий щур недовірливо. — У мене сотні кузенів.
— Від якого саме? — Сірчана шкурка почухала потилицю. — Взагалі-то ми його завжди кличемо просто Щуром, але… стривай хвилину, зараз згадаю. Так, звичайно, його звати Роберт.
— Ти від Роберта? — Гільберт Довгохвостий спустив із лампи короткий шнур і став поспіхом спускатися ним до прибульців. Із м’яким ляскотом він гепнувся на великий письмовий стіл. — Так би й сказали, — він пригладив бороду, сніжно-білу, як його шубка. — Чим можу служити?
— Я шукаю одне місце, — відповіла Сірчана шкурка. — Точніше, одні гори.
— Ага! — білий щур задоволено кивнув. — Тоді ти потрапила куди треба. Я знаю всі гори на цій планеті, великі, маленькі і середні. Я знаю про них геть усе. Адже мої інформатори подорожують по всьому світу.
— Твої інформатори? — перепитав Бен.
— Саме так. Корабельні щури, чайки та інші затяті мандрівники. Крім того, у мене дуже багато родичів, — Довгохвостий підбіг до великого чорного ящика на письмовому столі, відкинув кришку і натиснув кнопку збоку.
— Справжній комп’ютер! — вигукнув здивований Бен.
— Звичайно, — щур натиснув на кілька клавіш і, мружачись, подивився на екран. — Портативний, все як треба… Мені його дістали на моє прохання, щоб навести лад у паперах. Але, — сказав він, зітхнувши, і знову натиснув на клавіші, — у мене з цією штукою постійно щось не гаразд. То які саме гори вам потрібні?
— Ну, загалом… — Сірчана шкурка почухала живіт. Шерсть у неї страшенно свербіла від усіх цих людських речей. — Найвищі. Найвищі гори на світі. Десь серед них повинна бути гірська гряда, яку називають Подолом неба. Ти чув коли-небудь про таке?
— Ах ось воно що. Поділ неба, зрозуміло, — пацюк із цікавістю подивився на маленьку кобольдиху. — Захмарна долина, батьківщина драконів. Що й казати, це не просто, — він повернувся до комп’ютера і заклацав по клавішах.
— Загалом такого місця не існує, — сказав він згодом. — Але дещо мені доводилося про нього чути. А вам воно навіщо знадобилося? Кобольду і людському дитинчаті! Кажуть, навіть самі дракони вже давно забули, де розташований цей Поділ неба.
Бен відкрив було рота, але Сірчана шкурка не дала йому нічого сказати.
— Людина
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Володар драконів», після закриття браузера.