Читати книгу - "Вокс"

— Скельний упир, — прошепотів Рук.

Самої назви було досить, щоб волосся стало йому дуба. Рук читав про них у трактатах, сподибуваних у книгозбірні, знайомився з їхніми описами, і відтоді чув огиду до потвор. А тепер, коли одна з них була поруч, на нього накотилася хвиля нудоти.

Гучно плямкаючи, скельний упир поповз по кам’янистому ґрунті. У пітьмі блищали його очі. Рук відступив ще на крок. Упир залопотів черевною лямівкою і, відірвавшись від землі, легко, мов повітряна кулька, знявся у повітря. Він рухався і пульсував, немов ковальський міх — то стиснеться, то розтиснеться, то стиснеться, то знов розтиснеться. Він усмоктував повітря і видував його назад — гаряче й сухе, мов жар від груби.

Рук ступив ще крок назад. Упир невблаганно наближався. Його вочевидячки мучила спрага: Рук знав, що упирі все хочуть пити. От тільки п’ють вони далеко не водичку. Рук дедалі наближався до дзвінкого ручая, хоча й знав, що це його не порятує. Ні, харч скельного упиря — живі тіла його жертв. Із них він висмоктує всю вологу, до останньої краплини. Хоч би хто йому попався, лемурчик чи Бібліотекарський Лицар: упирям байдуже, з кого смоктати.

Ще один непевний крок… Рук уперся спиною в камінь… Далі відступати нікуди… Він у пастці.

Засичавши і заплямкавши, скельний упир завис перед хлопцем. То стиснеться, то розтиснеться, то стиснеться, то розтиснеться. Довколишнє повітря розігрівалося і сухішало. Від пліснявого смороду до горла підкотилася нудота.

Зненацька здоровенна потвора, вся пульсуючи, відкинулася назад, показуючи величезний, схожий на око отвір посередині тремкого черева. Рук із жахом зорив, як він розкривається — повільно, але невпинно. З нього виткнулася сила-силенна яскраво-рожевих, обсаджених присосками, мацаків, які затанцювали у шпаркому повітрі.

Рук ізблід. Що почати?!!

Немов колонія мерзенних поганок на згарищі Нижнього міста, виблискували у світлі призахідного сонця Мурашині вежі — місце розташування Ватага Титуґґа та його добірної молотоголової гвардії. І зовні, і всередині вже запалили ліхтар. З віконець на вежах та стіжкуватих дахах лилося мерехтливе тьмяно-жовте світло, палали смолоскипи на огорожі обабіч сумнозвісної Брами розпачу. Ядучий сопух паленого жиру змішувався з загальним смородом — грибовим, мерзосвітнім, від якого душу вернуло.

Усе нутро похмурої будівлі займала одна-однісінька, широченна й непоказна відкрита зала. Посередині її жахтіло величезне вогнище, де жарко палали головешки такого любого гоблінам затулинісдерева. Немилосердним варом обдавало полум’я, дим виїдав очі. Над жаровнею висіла низка казанків, усі булькали, біля кожного з них поралися уярмлені міські гноми, прикуті ланцюгами до підлоги. Попід стінами здіймалися сходи, сполучаючи між собою платформи.

Ці останні прилягали просто до круглявих надворішніх стін, і могли б правити за осібні приміщення, якби їм не бракувало стін внутрішніх. Мурашині вежі не знали таємниць.

Життя у них кипіло в ключ. Куди не кинь оком, усюди роїлися молотоголові гобліни: лунали їхні голоси, грубі та галасливі, й скрізь пахло бійкою. Навіть ті з них, що спали в гамаках, попідвішуваних до бантин на піддашші, харчали, пирхали, тіпались і голосно сипали чортами уві сні.

Кілька вояків відбували варту, вони охороняли браму, стіни та дахи. Ще кілька сиділо за столами по кутках, де можна було посьорбати щерби. Решта сиділи на дерев’яних ослонах, схилившись над своїм спорядженням: хто латав куртку, хто міняв підметки в черевиках, хто чистив закривавлені мечі або вигострював грізні зазубні на бойовому серпі.

Коли повз гурт молотоголовців пробігала з глечиком у кощавих руках невільниця-дрібногобліниха, один гицель, татуйований гевал із кільцем у носі, перечепив її ногою. Дрібногобліниха з розгону беркицьнула долілиць у гнилу та смердючу солом’яну мерву, глек розбився на друзки, і з нього розхлюпалося по долівці волорожаче молоко.

— Щоб ото все вихлебтала, шерепо, мерзенна рабине, — прогарчав напасник.

А надворі стялося в навчальному бою з десяток, а то й більше кремезних гоблінів, закутих у важкі обладунки і поспіль укритих шрамами від незліченних сутичок. Січа була люта, наче билися насправжки.

Поминаючи цей гармидер, сходами до переповненої зброярні важко прогупав батальйон гоблінівської сторожі, несучи цілі оберемки вилученої зброї. У приміщенні розлягалися їхні тріумфальні гуки.

— Це навчить оту покидь із Нижнього міста шануватися, — рохкав один з них. — Чи, може, вони думали, що вироблятимуть таку зброю, і їм це зійде з рук? Та ще й у нас під носом!

Його сусіда злорадо хмикнув.

— А ти чув, як верещав фабричний майстер, коли ми його підвісили? — озвався він. — Верещав, неначе прохромлений вепр-верхолаз.

— Та й кров із нього юшила, мов із доброго кабана, — докинув інший.

— А все ж таки недарма старалися ці зброярі, — задумливо промимрив перший молотоголовець, брязкаючи здоровенною в’язкою кіс, мечів, булав та самострілів, що її він пер удвох зі своїм напарником. — Подейкують, ніби скоро з Гоблінівських сельбищ прийде свіже поповнення.

Двійко гоблінів, що спускалися сходами нижче, зневажливо на те пирхнули.

— Гоблінівські сельбища, — протяг один із них, і, харкнувши, сплюнув у сходову шахту.

— То все переважно молокососи, — мовив другий молотоголовець. — Поосідали по селах, неначе ота потолоч на Вільних галявинах, і кожен думає, що тепер він кум королю!

Усякий молотоголовець, який бодай трохи себе поважав, пишався своєю незалежністю. Зброя при боці, клунок із пожитками за плечима — будь-якої миті він готовий знятися з усім своїм добром і рушити далі. Певніше, мав би бути готовий. Бо недавно частина молотоголовців спокусилася на осіле життя і замешкала в Гоблінівських сельбищах. Вони пошивалися в купці, у мисливці, а дехто, кажуть, і взагалі вдарився у рільництво!

— Ось Ватаг Титуґґ хутко за них візьметься, — озвався хтось