Читати книгу - "Вокс"

Сам Ватаг Титуґґ був далеко і не чув, як згадувано його ім’я. Не чув він і лиховісного гулу та схвального безладного тупотіння ногами. Він стояв на платформі, розташованій на рівні першого ярусу, а зір його та слух були цілком поглинуті допитуваним в’язнем.

— Я розв’яжу тобі язика, Нерозв’яживузле! — хрипко вигукнув ватаг, грубо закидаючи назад голову троля-тягайла, і голос його не віщував нічого доброго. — Можеш бути певен, про це я подбаю. — Ватаг витяг із-за вилоги своєї бойової шкуратянки заіржавілу шпильку і підніс упритул до переляканого тролевого обличчя.

— Але ж… але ж я нічого… я нічого не знаю, — запротестував троль, забряжчавши ланцюгами. — Анічогісінько.

Направду не знаю. Я ж у всіх на побігеньках, ото тільки в мене й клопоту.

Титуґґ поцмокав язиком і, недовірливо похитавши головою, легенько провів вістрям шпильки по кінчику бульбатого тролевого носа.

— Ти розчарував мене, Нерозв’яживузле. — Голос його звучав сухо. — А я цього не люблю.

— Ну, чого ви не хочете мені повірити! — благав троль-тягайло.

— Коли ти надумаєшся сказати мені правду — всю правду, Нерозв’яживузле, — тоді, може, й повірю, — відрік ватаг. Він обернувся, обводячи поглядом три горщики, вишикувані рядочком на столі. Узявши один навмання, він зняв накривку і понюхав густий жовтожарий розчин усередині. — Цікаво, на що ця штука вдатна?

Широко розплющивши очі й трусячись усеньким тілом, Нерозв’яживузол дивився, як ватаг опускає шпильку в горщик і витягує її назад. На жалі застигла жовтожара крапля.

— Простягни руку, — зажадав Титуґґ.

Нерозв’яживузол вволив його волю. Брязнув на зап’ястку ланцюг. Ватаг Титуґґ ухопив руку, вгородив шпильку в шкіру і відступив на крок назад, аби поглянути, що з того вийде.

Майже відразу Нерозв’яживузол відчув, як шкіру запекло, наче її вколола голка, і безпорадно дивився, як його рука пухне на очах.

— Цікаво-цікаво, — промовив ватаг. — Даруй мені, Нерозв’яживузле, та чи не ти запевняв, ніби в горщиках — косметика для сестриць-сорокух. Бальзам для пір’я, глянець для дзьобів. Свіжкий крем… — Він поторсав розпухлу руку. — А як на мене, своєю дією воно нагадує… отруту.

Нерозв’яживузол болісно скривився.

— Я… я не знаю. Вона мені казала, що…

— Хто казав? — ухопився за ниточку ватаг Титуґґ. Що галасливіше він допитувався, то більше молотоголовців угорі та внизу кидало свої справи і поверталося на розлючений ватагів голос.

— Я… я не знаю її імені, — прошепотів Нерозв’яживузол. Не зронивши ані слова, ватаг узявся за другого горщика, відкрив його і вмочив у нього шпильку. Цього разу, щойно він торкнувся живого тіла, всю руку троля-тягайла аж до пучок обкидало хворобливою висипкою. Обидва здуміло дивились, як уражена шкіра береться дрібними червоними прищиками. Титуґґ знов опустив шпильку в горщика, після чого підніс її впритул до Нерозв’яживузлового обличчя.

— Естера, — випалив, не витримавши, троль. — Естера Шпичколист.

— Так я й думав! — тріумфально вигукнув ватаг. — Естера Шпичколист… Естера Шпичколист, — повторив він, смакуючи кожне слово, — відьма, підручна отого паразита, схожого на барило смальцю — Вокса Верлікса. — Він обернувся і нагукав молотоголового вартівника, що сидів на дерев’яному ослоні, гартуючи на вогні стріли. — Нечупаро, з мене барильце лісового грогу, — желіпнув він. — Вокс таки збирався покинути Палац статуй.

Гоблін на ослоні закинув голову і вищирився беззубим вищиром.

— Дякую, — прокричав він у відповідь.

Ватаг знову повернувся до Нерозв’яживузла. Тонкі губи на шорсткому обличчі розпливлися в усмішці, оголивши щербаті й добряче проріджені у бійках та баталіях руді зуби.

— Чує моє серденько, виведеш ти мене на золоту жилу, — промовив він.

— Але ж я нічого не знаю, присяйбі. Я просто їй служу. Що мені кажуть, те й роблю, — лопотів Нерозв’яживузол. — Я мав віднести горщики сорокухам, я ж вам казав, а назад повернутися з фіалом, врученим навзамін.

Титуґґ здригнувся.

— Сорокухи, — промимрив він. — Присягаюся, одного дня я таки їм поскручую, всім до одної, їхні кощаві шиї. Вони самі напрошуються. — Гоблін підвів на нього палаючі очі. — Фіал чого?

Нерозв’яживузол стенув плечима.

— Я ще нічого не встиг, мене заарештувала ваша варта. Ватаг сплюнув.

— Б’юсь об заклад, це якось пов’язане з Воксом Верліксом, — прогарчав він. — Я вже давно плекаю мрію ще раз побачитися з цим лантухом сала. — Пальцями він провів туди-сюди по ножу. — Так би мовити, маю до нього одну незавершену справу. Нехай на власні очі пересвідчиться, хто справжній пан Нижнього міста. — Ватаг спохмурнів. — Хай-но я тільки промкнуся в щурячу пастку, яку він зве своїм палацом…

Із цими словами ватаг сів і більш не озивався, скупчено зморщивши лоба. Відтак повернувся до Нерозв’яживузла. Обличчя його було похмуре, голос погрозливий.

— Ага! — вигукнув гоблін, і губи його викривились у зловісній посмішці. — Кажеш, ти служиш Естері Шпичколист? Тоді не я буду, якщо в тебе нема там своїх ходів-виходів і якщо ти не знаєш, де там пастки і як їх обійти. Так-от, — Титуґґ поглянув зизом на нещасного Нерозв’яживузла, — одному гоблінові страх кортить ушанувати так званого Найвищого Академіка своєю присутністю, сиріч піднести йому приємний сюрприз. Як проникнути в його палату?

— Сюрприз? — перепитав Нерозв’яживузол. — Палату? — Троль дрібно затремтів. — Я… я всього-но кухонний служка Ватаг Титуґґ відвернувся від в’язня і взявся за третій горщик. Потому зняв накривку — і повітря сповнилося задушним пахом, схожим на сморід гнилої дубової заболоні та тілдерячого мускусу. Ватаг занурив шпильку в чорне вариво у горщику. Троль-тягайло сполотнів. Титуґґ тричі вмочив шпильку в горщик, тоді знов обернувся до Нерозв’яживузла і підніс парке металеве вістря майже до самісінького бульбатого носа.

— Ні, ні! — заверещав троль-тягайло. — Тільки не це! Благаю! Будь ласка! Я розповім вам усе! Як на сповіді!

Вихопивши меча, Рук щосили рубонув ним огидну драглисту потвору, що простерлась перед ним, роззявивши пащеку, звідки витикались в’юнкі мацаки. Та меч був безсилий супроти неї. Враз залопотівши черевною