Читати книгу - "Квентін Дорвард"

— Присягаюсь святою Анною, він спритний хлопець, — сказав старший. — Біжи, куме, і виправ свою помилку, допоможи йому. Він усе-таки дістанеться тобі, і коли старе прислів’я каже правду, — вода не прийме його.

Справді, молодий мандрівник плив з такою силою і так добре розтинав руками хвилі, що, хоч попав на бистрину, течія віднесла його тільки трохи вбік.

Молодший з двох незнайомців поспішив зійти вниз, щоб допомогти плавцеві, старший повагом ступав за ним, кажучи сам до себе: «Я так і знав, що цей бравий хлопець ніколи у воді не потоне. Присягаюся всім святим, він уже на березі й хапає свою палицю! Коли я не покваплюсь, він одлупцює мого кума за єдиний добрий вчинок, що його вдіяв за все життя».

Справді, були підстави говорити так, бо гарненький шотландець уже звернувся до молодшого самаритянина[16], що спішив йому на допомогу, з такими гнівними словами:

— Неввічлива собако! Чому ти не відповів мені, коли я гукав до тебе, чи можна перебратися на цьому місці? Нехай смердючий біс забере мене, але я навчу тебе поважати чужинців.

Ці слова були підкреслені виразним розмахуванням палицею, що звалося «муліне»[17]: боєць, тримаючи палицю за середину, розмахував обома кінцями на всі сторони, наче крилами вітряка. Його супротивник, бачачи таку загрозу, поклав руку на ефес своєї шпаги, бо він був з тих, які в усіх випадках визнають за краще діяти, ніж розмовляти. Але його обачніший товариш, підійшовши, наказав зупинитися і, звернувшись до юнака, докорив йому за те, що він поквапився пірнути в бурхливу річку, й за те, що вилаяв людину, яка спішила йому на допомогу.

Юнак, почувши, що його картає людина похилого віку й поважного вигляду, опустив свою зброю і сказав, що шкодує, коли він їх образив, але йому здалося, ніби вони спокійно дивилися на те, як він рискував своїм життям, і не попередили його своєчасно хоч одним словом про небезпеку, як це зробили б усі чесні й порядні люди, добрі християни і поважні городяни, на яких вони схожі.

— Любий синку, — сказав старший незнайомець, — по твоїй вимові, обличчю і вбранню можна догадатися, що ти чужоземець, і ти повинен визнати, що нам не так уже легко зрозуміти твою говірку.

— Гаразд, батьку, — відповів юнак, — мені вже байдуже, що я мав тут холодне купання, і я охоче пробачу вам те, що ви частково були цьому причиною. Тільки покажіть мені, як добратися до якогось місця, де б я міг обсушити свій одяг, бо він у мене єдиний і мусить бути пристойним.

— А за кого, власне, ти нас вважаєш, мій хороший синку? — спитав старший незнайомець.

— За заможних городян, безперечно, — відповів юнак. — Або ось що: ви, мабуть, міняйло або баришник, що торгує хлібом, а цей чоловік, певно, різник або чинбар.

— Їй-богу, юначе, ти визначив наше ремесло дуже слушно, — сказав старший, усміхаючись. — Справді, моя професія — торгівля, наскільки це мені дозволяють мої гроші. А заняття мого кума трохи споріднене з різницькою справою. Ми постараємось стати тобі в пригоді, але спершу я хочу знати, хто ти такий і звідки приїхав, бо тепер усі шляхи кишать пішими і кінними подорожніми, які мають на думці все що завгодно, крім чесності й страху божого.

Юнак ще раз гострим і проникливим оком оглянув того, хто промовляв, потім його мовчазного товариша, ніби впевнюючись, чи заслуговують вони з свого боку довір’я, якого вимагають. Наслідки його спостереження були такі.

Старший і показніший з цих людей своїм одягом і зовнішністю був схожий на купця або торговця. Його шкіряна куртка, штани й плащ були темного одноманітного кольору, причому такі обшарпані, що, на думку молодого шотландця, їх власник був або дуже багатою, або дуже бідною людиною, але ймовірніше перше. Вузький і куций крій його одягу був тоді не в моді серед дворянства й навіть серед вищих верств городян, які носили звичайно просторі, довгі мантії.

Обличчя цього чоловіка було водночас і принадне й огидне. Його гостро окреслені риси, запалі щоки і глибоко посаджені очі, незважаючи ні на що, виявляли кмітливість і гумор, що не були чужі і молодому шукачеві пригод. Але ці ж самі запалі очі, які дивилися з-під густих чорних брів, таїли в собі щось владне й лиховісне. Мабуть, це враження посилювалося низько насуненою на лоб хутряною шапкою й тінню від неї. В усякому разі юнака вразили ці очі, які зовсім не пасували людині з такою непоказною постаттю. Шапка його була оздоблена вбогим олов’яним зображенням святої діви, на зразок тих, які привозять з Лоретто[18] дуже бідні прочани, тим часом як усі заможні й сановиті люди того часу чіпляли собі на шапки золоті або срібні бляхи.

Товариш його був дебелий чоловік, середній на зріст, більш як на десять років молодший від нього, з похмурим обличчям і лиховісною усмішкою, що з’являлася на його обличчі у відповідь на таємничі знаки, які йому робив старший незнайомець. Цей чоловік був озброєний шпагою і кинджалом, а під його бідним убранням, як спостеріг шотландець, був прихований «жазеран», тобто кольчуга з дрібних кілець. Її часто носили люди навіть мирних професій, якщо вони мали постійно відлучатися з дому, і вона стверджувала догадку юнака, що цей чоловік був різник, шкуродер або щось подібне до цього.

Юний чужинець з одного лише погляду зробив ці спостереження, для передачі яких ми витратили стільки часу, і відповів, хвилину поміркувавши:

— Не знаю, з ким маю честь розмовляти, — сказав він, стримано вклоняючись, — але то мені байдуже, я не соромлюсь і не боюсь сказати, що я шотландець, молодший син у родині, і що я,