Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Оприявнюючи войовничий дилетантизм і методологічну безпорадність рецензента, Костомаров протиставляє їм науковий підхід до явищ минулого, ґрунтований на принципі історизму: «Ви судите про твори Сковороди, наче це новий письменник, який щойно з’явився в світ, — тоді як на ці твори слід дивитися як на пам’ятку понять, що панували років близько ста тому. Застосовуючи погляд, який личить рецензентові сучасного твору, до пам’ятки минулих часів, ви приходите до жалюгідного, варварського принципу винищення старовини і народного надбання»[43].

Повертаючись, однак, безпосередньо до предмету нашої розмови, звернімо увагу на ту дещо несподівану обставину, що автор «клопотання в справах Сковороди» (як іронічно називає його опонент) сам не вельми високо поціновує естетичну вартісність літературної творчості свого «підзахисного», особливо його поезії. Щодо цього він не сперечається з Крестовським: «Твори Сковороди не подобаються рецензентові; не подобаються вони можливо, й нам…» Костомаров оцінює значення письменника насамперед «за його впливом на свій час, за мірою, з якою він виражає напрямок, моральний стан околишнього середовища, за місткістю в ньому розумових вимог і смаку сучасників»[44].

Така методологічна постава М. Костомарова не є виїмком: більшість пізніших авторів, як і його сучасників, у кращому разі доброзичливо поціновували окремі пісні й вірші Сковороди, визнавали, ба навіть акцентували їхню широку й стійку популярність у народі, проте в цілому до його літературної спадщини ставилися, м’яко кажучи, критично, а то й відверто неґативно. Опріч М. Костомарова, можна було б послатися, наприклад, на Пантелеймона Куліша, який у поемі «Грицько Сковорода», високо ставлячи особисті якості філософа, його безкорисливість, простоту, близькість до народу тощо, водно нарікає на те, що мертва шкільна наука, «як мороз», прибила його природне обдаровання, задушила в ньому поета, «збурсачила» його ліру. Дорікаючи Сковороді за те, що він «слово рідне занедбав», Куліш вигукував з подивугідною для професійного літератора наївністю:

Так, правда, що Сковорода не був (і не міг бути!) Шевченком, — спостереження, прямо сказати, не надто глибоке; та важливіше те, що без «Грицька» навряд чи «народивсь» би у нашому письменстві й Тарас… Останній, утім, і сам, виглядає, не дуже над цим замислювався, про що докладніше мова йтиме нижче; тут лише зазначити, що дух і тональність Кулішевих оцінок уповні суголосна критичним, і то часом різко критичним, щоб не сказати — брутальним, судженням про Сковороду як літератора, що їх зустрічаємо в Шевченка.

В іншому стилі, ніж Шевченко й Куліш, але так само суворо висловлювався Іван Франко. Деякі його оцінки, осібно ті, що стосуються суто літературного боку спадщини Сковороди, вельми неприхильні: «кучерявий», «тьмяний» стиль, вартість віршів «мінімальна»[45]. До речі, подібні критичні (іноді й зневажливі) характеристики літературно-естетичних якостей сковородинівських творів за часів Франка були дуже поширені, можна сказати, перетворилися на своєрідні кліше. До прикладу, Ф. Кудринський не знаходив у збірці «Сад божественних пісень» «жодної краплини» поетичності, яка, на його думку, не властива вдачі й світовідчуванню Сковороди, приступна йому «лишень як психологічний стан, але не як творчість»[46]. Пізніше, коли сковородинознавство вже сформувалося в окрему наукову дисципліну, тенденція певної недооцінки суто естетичного й поетикального аспекту творів Сковороди, зокрема його поезії, притлумилася, однак не зникла зовсім.

Щодо наведених щойно оцінок Франком художніх якостей сковородинівських творів, то треба враховувати, що вони загального Франкового тлумачення спадщини Сковороди далеко не вичерпують. Погляд Франка значно глибший, засяг міркувань — ширший. Рецензуючи зібрання творів Сковороди, яке вийшло за редакцією Д. Багалія 1894 року, Франко розглядає постать Сковороди в історично-конкретному контексті, у складному, нерозривному зв’язку з добою, в яку той жив, із соціально-політичними й духовними чинниками. Саме Франко вперше висуває засадничо важливу думку про переходовий характер творчості Сковороди як явища української культури. То був час, підкреслює Франко, коли під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників відходила в минуле козацько-гетьманська старовина, запроваджувалося кріпосництво, самодержавно-бюрократичні порядки, коли остаточно пережила себе школярська схоластика й народжувалися ті ідеали і погляди, які з часом стали підставовими для нової української літератури. Саме Франкові належить означення спадщини Сковороди (в тому числі й мови, форми писання) як старого міху, налитого новим вином, а його самого як постаті, що її доля поставила «на розграні двох великих епох»[47].

Франкова формула, поняття «переходовості» (зламу, «розграні», пограниччя) дає ключ до розуміння Сковороди в цілому, його літературної, поетичної спадщини — зокрема.

Звісно, наївним було б сподіватися, що ця формула, хоч би якою вона була точною і місткою, «закрила тему», раз і назавжди поклала край існуванню (і зіткненню) супротивних точок зору на Сковороду, різкому коливанню оціночного маятника. Була апологетична стосовно Сковороди, але з геть викривленою, слов’янофільською його інтерпретацією книжка В. Ерна (Григорий Саввич Сковорода. Жизнь и учение. — М., 1912) і полеміка з її автором українських інтелектуалів (М. Сріблянський, М. Євшан, А. Товкачевський, В. Петров, М. Сумцов). Були, навпаки, однозначно неґативні, щоб не сказати зневажливі, характеристики, приміром, у «Нарисі розвитку російської філософії» Ґ. Шпета (Ч. 1. — Пг, 1922) — «моралістичні тривіальності», «справжній начотчик» і т. ін. Були намагання «переінтерпретувати» Сквороду на совєтсько-марксистський копил — як атеїста, народного бунтівника, мало не революціонера тощо. Нині є спроби реанімувати міф В. Ерна про Сковороду як «чисто русского философа», інтегрувати його в «єдине загальноросійське культурне поле»[48].

В цьому методологічному розмаїтті (щоб не сказати — хаосі) Франкова концепція «розграні двох епох» зберігає свою непроминальну плідність.