Читати книгу - "Татцельвурм. Тірольська історія"

Я зовсiм не здивувалася, коли на почорнiлiй дерев'янiй лавицi, що притулилась до побiленої стiни, на тлi пiдозрiло притихлих гiр (так замовкають дiти, готуючись зробити шкоду) сидiв старий, як i шiсть рокiв тому, слiпий дiдо Гiорг у шкiряних штанях по колiна та вовняних високих шкарпетках. Будучи несповна розуму, виспiвував вiн свою пронизливу мелодiю тiрольських гiр, отi дзвiнкоголосi переливи, що їх зараз спiвають хiба у народних хорах. Вiн не мав другої руки, мабуть, снiг втяв її, подiбно до того, як крав вiд цих смiливих людей, що засiли на висотi двох iз половиною тисяч метрiв, певнiсть спокiйного життя. Я не знала, що сталося з мешканцями села пiсля лавини. Найпершим гвинтокрилом мене, як потерпiлу, що мала перелом ступнi та переохолоджене тiло, а до того ж була іноземкою, вивезли звiдси. Люди штовхалися, намагаючись зберегти свої життя. Хоча знаю: здебiльшого штовхалися тi, котрi рятували поранених, та матерi маленьких дiтей. Проте бiльшiсть гохобердорфцiв тiльки дивилися на нас печально, знаючи, що жодна лавина не зможе перебороти їхньої любовi до цього маленького, закритого вiд свiту села.

Пiдiйнявшись угору, я жахнулася. Настiльки зруйнованим виявилось миле високогiрне тiрольське поселення, мешканцi якого пiсля страхiтливих лавин минулих столiть завжди селилися тiльки в «зеленiй» зонi. Бачила, як чоловiки з довгими тонкими палицями у руках шукали засипаних снiгом. Навченi для такого дiла великi довгошерстi чорнi пси вiдкопували напiвмертвих. На шиї кожного телiпалась пляшечка мiцного шнапсу.

Посинiле тiло мого чоловiка обiцяли перевезти до Лондона, щойно розчистять триметровi снігові нашарування. Моє немовля так i не знайшли. Але шансiв, що воно вижило, не було жодних. У тi днi не дорахувалися ще кiлькох селян.

Я закам'янiло дивилася на хату без даху, в якiй я прожила два безрадiснi мiсяцi.

«Ти не жорстока, — зривалася лавина у моїй свiдомостi. — Ти просто не шукала свiту у собi. А тiльки себе — у свiтi». Проте зараз я вже знала: менi не було виправдання.

— Тут давно заборонили жити навiть у «зеленiй» зонi, — мовив тiролець. — Але старим людям, як завжди, важко покидати домiвки. Мати розповiдала, що цi хати вже кiлька разiв вiдбудовували пiсля лавин.

— А бабуся ще казала, — зашепелявила дiвчинка, — що то все через проклятих вiдьом та духiв убивць у печерi.

Батько тiльки добродушно посмiхнувся їй у вiдповiдь.

«Моя» ж бабуся, здавалося, давно чекала на мене. У її вiдбудованiй хатi панувала снiжно-холодна пустка. Колишнiй маленький гастгоф, приведений до порядку, вже не чекав на випадкових туристiв та заздрiсних односельчан. Навiщо? Аби повторити свою моторошну гру в поховання живцем?

На поясi, як завжди, у баби гримiли ключi. Я вiдчувала: глянувши на мене досвiдченим поглядом гебаме, повитухи зi стажем, стара зрозумiла i мiй бiль, i мою провину. Здавалося, вона знала, що я повернуся сюди, ще тодi, коли стiни її хати, побудованої у «зеленiй» зонi, не витримали снiгової атаки i впустили холодну смерть досередини, аби остудити мою ненависть до рiдних. Менi видавалося, що вона, Герлiнде, чекала на мене, бо її очi враз затягнуло плiвкою талого снiгу, i вiн, зблиснувши, мов кришталь, повiльно скотився щокою.

— Ключiв тобi вiд кiмнати не дам, — солодкувато прошамотiла голубоока скоцюрблена стара, i її обличчям, обрамленим товстою чорною хусткою, знову ковзнуло зовсiм не зрозумiле менi спiвчуття. — Закриватимешся хiба зсередини на гачок. Дивно, що лавина тодi зачепила хату. Ще мiй батько казав, що його дiд, вiд котрого я успадкувала цю землю, вибирав її для будiвництва за допомогою старого ворожбита. Багато йому тодi заплатив. От i залишилась я жити. Стара i самотня. Кому, крiм моєї худоби, я потрiбна? Але все минає, пройде час, i до мене повернеться донечка…

Тим часом ми йшли довгим i темним кородором, по обидва боки якого тягнулася вервечка зачинених дверей. Лише в самому кiнцi, крiзь невеличке вiконце, свiтив сiруватими кристалами його величнiсть снiг.

— Не люблю, коли зачиняють на ключ дверi, а надто, коли це роблять зневiренi, котрi повертаються… — тихо мовила баба таким голосом, що менi чомусь вiдразу стало лячно.

Моя кiмната була невеликою: старе дерев'яне лiжко, пожовтiле вiд часу дзеркало, шафа, i в самому кутку, неподалiк вiд малого камiна, що в ньому вже потрiскував вогонь, рiзьблена дитяча гойдалка на дугах-нiжках. Тi дуги були невеличкими, повнуватими, нiби нiжки дитини… Схожу гойдалку я бачила колись у дитинствi на запилюженому горищi своєї покiйної прабаби.

Доки я, поринувши у спогади, сидiла на краю високого лiжка, тьмяний нiчник розливав жовтувате свiтло кiмнатою, залишаючи простiр для тiней. А я сидiла у своїй, як тодi думалося — нi, бажалося — останнiй домiвцi, дивилась на бiлу, всю в дрiбних дiрочках, поточену шашелем гойдалку, i низ мого живота неймовiрно нашаровувався болем, нагадуючи про незробленi через довгу дорогу лiкарнянi процедури.

Пiдiйнявшись, пiдiйшла до прорiзаного у товстезнiй стiнi вiкна, i з милою серцю ностальгiєю глянула на тi самі, що i п'ять рокiв тому, гори. Вони не змiнилися. Тiльки я, котра завжди так прагнула змiн, здавалася собi старою та самотньою вовчицею.

— Тобi болить? — прошепотiла бабця, нiби боячись зiгнати мiй бiль голосним словом.

Увiйшовши, вона сумним поглядом обвела затишну кiмнату, i, нiби переборюючи пекучi спогади, висохлою, покритою старечими плямами рукою повiльно-довго провела по гойдалцi. Вона чекала на вiдповiдь. Вона прагла розмови. Я ж мовчала, бо вiра у людей та вiра людям нiколи не були менi притаманними. Не хотiлося нiкому звiряти таємницi свого зраненого серця.

— А менi болить, — правила своє стара. — Бо це кiмната моєї доньки… Тут вона жила, коли ще була геть малою. Кiлька мiсяцiв пiсля народження…

Уночi менi вперше за останнi кiлька рокiв знову приснилась лавина. Адже тодi я так нiчого i не зрозумiла. У мене було просто погане передчуття, але я, звикнувши до тягучого щему в серцi, пов'язувала це з Кевiном, Тiролем та Кiттi, i аж нiяк не з особливостями власного невротичного характеру, котрий формувався мiж двома свiтами — батьковим та маминим. Тодi, дитиною, я не знала, хто iз них у своїх вiчних сварках правий, тому часто кидалася — вiд думки матерi до думки батька. Такою i зробилася: балансуючою на