Читати книгу - "Очікування шторму"

Вони йшли алеєю до моря. І кипариси стояли вздовж неї породисті, немов аристократи на високому прийомі. Море лежало жовте, привільне. Сонце голубило його жарко, з млосною весняною пристрастю. І юні липи дивилися на море з відкритою заздрістю, і птахи шаленіли, наче гості на весіллі.

— Євгеніє… — сказав він, торкнувшись рукою її ліктя.

Вона зупинилася. Заворожений її профілем, він раптом забув слова, які хотів сказати. Йому чомусь зробилося погано. Він відчув, що може впасти на цій дбайливо заасфальтованій доріжці. І від цієї думки прийшов страх і холодним потом вкрилося обличчя і руки.

— У вас перев'язана голова, — сказала графиня. — Поранення?

— Дрібниці.

— Не храбріться, Валерію Казимировичу. — Вона говорила тихо, але якось занепокоєно, ніби була його матір'ю чи у крайнім разі старшою сестрою. — Єпіфан Єгорович Сизов запевнив мене, що небагато людей вашої професії переживуть цю весну і поїдуть до благословенних заморських берегів.

— Я не збираюся до заморських берегів.

— Вірите в перемогу?

— Вірю чи не вірю — яка різниця? Тільки Росія для мене земля благословенна.

— Ви вважаєте, для мене Росія — порожнє місце?

— Ваші предки були французи.

Він почувавсь уже краще. Впевнено взяв жінку під руку. І вони пішли далі алеєю до моря.

Вона ступала дуже легко, трохи нахиливши голову. І він бачив усмішку в кутках її губів і здогадувався, що лимонні очі графині непідвладні смутку.

— Моя прабабуся була японкою. Та й у вас, безстрашний капітане, до російської крові додана не тільки польська, але, можливо, ще й німецька, й монгольська. Якщо історикам доведеться вивчати ваше генеалогічне дерево…

— Вони звернуться до вас по допомогу, — урвав Долинський, що дуже здивувало графиню і змусило зупинитися. Глянути в обличчя супутникові.

— Ну все, — розгублено промовила вона по невеликій паузі, коли вони оцінювали одне одного поглядами. — У вас на обличчі, як у біблії, написано і майбутнє, і минуле. Не заперечуйте, ви вірите, що ваша мужність і безкорисливість принесуть вам популярність і визнання співвітчизників.

— Я не думаю про це.

— Правда була б вашим щастям.

— Я не бачу іншого щастя, піж у рятуванні батьківщини.

— І ви збираєтеся рятувати її, працюючи у контррозвідці?

— Авжеж.

— Вас уб'ють, капітане.

— Так повідомив Єпіфан Єгорович Сизов?

Вона усміхнулася відверто, і доброта не покинула її обличчя, так само, як переконаність і спокій.

— Єпіфан Єгорович Сизов звідучора мій чоловік. Він мав у швейцарських банках золота на вісім мільйонів і ще шістнадцять суден у Середземному морі. Його неперехідне невігластво може викликати посмішку і навіть роздратування, але він далекоглядна людина, і в цьому йому відмовити не можна.

Графиня Анрі говорила повчально і голосно, як гувернантка, що втовкмачує премудрощі нетямущому вихованцю. Але Долинський погано чув її, складаючи в голові новий шматок романа.

Хай буде так…

«— Я щасливий за вас, графине. І прошу не осуджувати суворо мою зухвалість. Зручно, коли суспільство має одну гарантовану конституцію, але кожна людина живе за своєю власною конституцією, яка у нас всередині.

— Ви хочете сказати, що наші з вами конституції несумісні?

— Ваші чуйність і проникливість аж ніскільки не поступаються перед вашою красою.

— Але є ще почуття, непідвладні розуму.

— Ось чому я буду боротися до кінця. І хочу вірити, що, якщо стану героєм, ваша прихильність і сердечність не залишать мене. А коли загину — бог нам суддя… І те й інше краще, ніж слідувати за вами на Лазурний берег і бути старіючим пажем біля ваших ніг…

— Ви не бачили ніг, про які говорите, капітане. Інакше б не поспішали з висновками.

— Охоче вірю, графине. Та щастя, на жаль, випадає не кожному».

«З ногами, звичайно, перебір, — подумав Долинський. — А втім, у стилі часу. Графиня двадцятого року повинна говорити саме так. Можливо, й правда, що рік тому у пропахлому рибою Ростові напівголодна Євгенія за невелику винагороду демонструвала панам офіцерам свої чари. Й не тільки демонструвала, а часом дозволяла ними користуватися».

Вони вийшли на берег моря, що не був розчищений. Водорослі лежали на камінні, як рибальські сіті. Коріння й тріски, обгризені хвилями, чорніли на березі.

Блакитний дачний будинок купця Сизова стояв під горою, поблизу Сочинського шосе, неподалік од селища Лазаревського. Місце було рідкісне за красою, сухе, добре продувалося вітрами. Побудована на початку віку, за десятиліття до першої світової війни, дача, безперечно, була свідченням добробуту і багатства її власника.

Долинському не доводилося раніше чути прізвище Сизова в ряду великих російських мільйонерів. Але ж сьогодні становище з капіталами дуже своєрідне. Розмір багатства нині залежав од того, де були вкладені капітали — в Росії чи за кордоном. Хтось утратив усе, хтось багато виграв.

Чи багато виграла графиня Анрі? На це може відповісти тільки майбутнє. Здається, у купця Сизова нема прямих спадкоємців. Він бездітний. А дружина його років п'ять тому спочила у бозі. Може статися, що вісім мільйонів золота у швейцарських банках і шістнадцять діючих парових суден дуже скоро перейдуть до молодої графині…

— Щастя випадає тим, хто за нього бореться. Це прописна істина, капітане. Але ж усі великі істини вже прописні.

Долинський зрадів. Графиня розмовляла, наче на сторінках роману.

— Я згоден з вами, Євгеніє. Я згоден дуже. Я готовий боротися за своє щастя. Тому не складаю зброї. Тому стверджую: за межами Росії для мене місця немає.

— Якщо у людини є гроші, для неї знайдеться місце на земній кулі. Але, як я здогадуюся, саме в бідності — витоки вашого