Читати книгу - "Векша"

Цього року Куделя трохи запізно вирушив з дому — хвороба синова затримала. Княжі та боярські люди вже встигли зібрати з смердів данину, та й інші гості побували в ловців. А після них звісно яка міньба! Тож Куделя й забарився на своєму промислі.

“Невже мені не пощастить побачити тієї Греччини?” — журився й собі Векша.

Старався, гріб, мало не виштовхував човна з води, ніби тим міг зарадити своїй невдачі. Вайлакуватий Путята ледве встигав за ним махати веслом, аж упрів, бідолаха. Зате Куделю, видно пробирала ранкова прохолода. Він мерзлякувато смикав плечима, кутався в теплий кабот.

Після сніданку гість, схилившись на в’язанки хутра, сам покуняв трохи, потім дозволив подрімати й Векші та Путяті.

Пливли цілий день і ще одну ніч.

Векша, хоч уже й притомився добряче, весь час підсобляв дужій дніпровій течії нести човна, вперто загрібав веслом. Не зважав навіть на те, що Путята вороже косував на нього, а то й штовхав тихцем ліктем у бік, мовляв, угамуйся, сам спочинь і мені дай передихнути.

— Можна не гнати, встигнемо, — повеселів гість, довідавшись на світанку під Вишгородом[7], що похід чернігівців з Десни пройшов учора.

Невдовзі розвиднілось.

Векша мовчки гріб, не зводячи очей з млосного вранішнього обрію, де повноводний Дніпро єднався з безмежжям неба, Дніпро, який вільно й просторо плинув до самого Руського моря[8]. А там, за тим морем, квітла й казкова Греччина.

— Дивись, — показав гість Векші праворуч на високі пагорби, — ото біля діброви наш Киш. Ось звернемо в Почай-річку — і вже дома.

— Хиж скільки!.. — дивувався молодик. — І всі на видноті…

— Землі Руській немає чого від світу ховатися, — мовив гість з погордою. — її ворота завжди відчинені навстіж для тих, хто без меча до неї йде… Навіть далекі варяги[9] заходять у Київ, подорожуючи в Греччину. А дехто з них уже й осів у нас, слугує князеві в дружині.

— З рибальства, мабуть, люди живуть? — помітив Векша довгу низку човнів і розвішані сітки на узбережжі.

Куделя посміхнувся.

— Сама риба не смачна, молодче… Хто з рибальства, хто з ратайства, а більше з ремесел і торгу. Цього ось, — підняв торбину, в якій брязнули вироби київських умільців, — у воді не піймаєш, на ниві не засієш і на ловах не добудеш. І хіба тільки це!.. А узороччя[10] всяке хитромудре чужинське, а паволока[11], а прянощі — вони не гриби, в бору не ростуть. Треба їх здалека привозити.

Повернули в тиху, але повноводну річку, яка текла попід самісіньким городом і вливалася в Дніпро.

З-за далекої пущі, що темніла ген-ген по той бік ріки, несміливо визирнуло невиспане сонце. Позолотивши стрімкі дерев’яні вежі на горі, сивуватий дим, що вився над житлами, високі щогли на лодіях побіля берегів, воно вмилося прохолодною ранковою росою, витерло свій рум’яний вид пухнастою хмариною, що звисла над обрієм, побадьоріло й полинуло квапливо на невидимих крилах усе вгору й угору.

Враз ожили київські причали. На березі заворушився люд, розквітли на лодіях вибілені дощами й сонцем кропив’яні вітрила, загрюкали весла, залунали гучні оклики-накази кормчих.

Угледівши в натовпі блідолицього худого молодика, який махав до них руками, гість велів веслярам причалювати до нього.

Тільки-но ткнулися в берег, молодик ухопив човна за довгий ланцюг і витяг на пісок.

— Ну, як ти, синку? — запитав гість, виходячи з човна. — Більше не хворів?

— Ні, — усміхнувся молодик.

— Усі живі-здорові?

— Живі, — відрік, зацікавлено розглядаючи Векшу. — Вас уже виглядаємо.

— Наші коли відбувають?

— Через два дні.

— Гаразд. Беріть поклажу!

Векша звалив собі на плечі мало не все хутро, яке було в човні, й рушив слідом за гостем та його сином. Путяті дісталося всього кілька в’язанок і торбина.

Скрізь на березі на довгих тичинах, на кущах і просто на траві сушилися сітки, ятери, волоки та інші рибальські снасті. Побіля них групами й поодинці сиділи, гріючись на сонці, стомлені, забрьохані рибалки.

Близько до річки отарою тулилися приземкуваті закіптявілі хижі. У крихітних двориках гупали по залізу молоти, глухо, немов велетенські бубни, гули бочки, вився вгору чорний смоляний дим, пахло гаром. Тут, видно, жили ремісні люди.

Повінь ще не спала. Деякі хижі стояли у воді, і господарі бовтались там, витягаючи намоклі пожитки.

“Бідують люди й тут”, — подумав Векша.

Проте що далі вгору широкою стезею-хідником[12], то обійстя ставали охайніші. А гостеве вже й зовсім не можна було рівняти з тими, що внизу. То був великий двір, огороджений високим частоколом. В одному кінці дворища стояв ладний дім з кількома різьбленими вікнами, широкими дверима. За домом — невеликий саджений гай. В другому кінці — кліті[13], погреби.

Родина висипала назустріч Куделі й завела його до господи.

Векша з Путятою склали свою поклажу біля кліті.

— Чи ведмідь, бува, не з рідні тобі? — спитав насмішкувато Путята, змірявши очима Векшу з ніг до