Читати книгу - "Золото і анаконда"

На той час майже всі носильники вже повтікали. Вести далі пошуки за таких умов було неможливо, тому капітан Лох повернувся в Пільяро, а звідти вирушив до Кіто. Там він звернувся до президента Паеса, і той пообіцяв, що йому допоможуть еквадорські саперні частини; за це Лох мав зробити географічні вимірювання й накреслити карти для Еквадору.

І ось він удруге вирушив у Льянганаті. Крім цілої групи носильників, з ним ішло сімнадцять солдатів і один офіцер. Він узяв також багато в’ючних тварин, однак виявилось, що це була помилка. Тих мулів, які не втонули в болотах і річках, не зірвалися в провалля чи не поздихали од виснаження й браку харчів, довелось відправити назад у Пільяро. Погода теж не покращала, і для людей Лоха знов настали важкі дні. Всі носильники-індійці залишили їх, потім пішло й більшість метисів, а з сімнадцяти солдатів скоро тільки сім могли йти далі.

Умови були надзвичайно важкі, а пошуки скарбу не давали жодних наслідків, і кінець кінцем експедиція розпалась. Однак Лох не здавався, він хотів використати ще один шанс. Лох знав, що чимало річок, які течуть з Льянганаті на схід до Амазонки, золотоносні. Коли йому не пощастило знайти скарб Вальверде, то, може, він у тій же місцевості відкриє багаті родовища золота. І в той час, як більшість учасників експедиції повернулась у Пільяро, капітан Лох з одним пеоном і двома солдатами вирушили в напрямку Ріо Напо.

Це був не похід, а справжній жах. Сімдесят днів пробивалися вони по непролазній місцевості. Раз по раз траплялися нещасні випадки. Якось Лох упав з кручі, зламав собі двоє ребер і дуже пошкодив ногу. Не краще було і його супутникам. Загін вийшов до якоїсь бурхливої річки, сімнадцять разів наводили міст і сімнадцять разів його зносило. Врешті вони спробували перебратися на примітивному плоту, однак швидка течія підхопила його разом з одним солдатом, і той безслідно зник.

Решта троє просувалися вперед дуже повільно. Були такі дні, коли вони долали не більше як кілька сот метрів. Голод довів їх до галюцинацій, і Лох уже серйозно почав боятися, що все це скінчиться божевіллям і для нього, і для його супутників.

Але кінець кінцем їм пощастило, і вони натрапили на кинуте індійцями поле, де викопали кілька коренів маніока[3]. А ще через шість днів, зовсім знесилені, вони вийшли до гасієнди у верхів’ї Ріо Напо.

Лох справді знайшов своє золото. На березі Ріо Анзу, притоки Напо, він добув чимало пепас де оро — золотих самородків. Але їх не вистачило навіть на те, щоб покрити витрати на експедицію. Кінець цієї історії сумний: Лох, розчарувавшись у всьому, приставив собі до скроні пістолет і спустив курок.

— Ось там… прямо перед тобою! Бачиш — три вершини утворюють правильний трикутник! — щосили гукав Джордж Гоуден, намагаючись перекричати гуркіт мотора. — А он озеро з водопадом! Тепер тобі ясно, куди йти по золото?..

Наш «Дуглас» мчав просто до гір, потім різко звернув і зробив коло над самими вершинами. Під нами лежав дикий неприступний край. Гострі скелясті хребти, стрімкі ущелини, глибочезні провалля. «Не хотілось би, щоб нам довелось сісти тут, у Льянганаті», — подумав я. Один із літаків нафтової компанії «Шелл» спробував це зробити. А може, він упав, — ніхто не знає подробиць. Рятувальний загін, що з великими труднощами добувся на місце катастрофи, виявив, що літак розбився на дрізки, а весь екіпаж загинув. Але чому, власне, мені спала на думку та катастрофа? Адже я не мав жодних підстав для таких похмурих думок. Погода для польоту була просто ідеальна — ясний ранок, на небі жодної хмаринки, вітер ані кине.

— Тобі щастить, як нікому! — кричав Джордж. — Такої погоди в Льянганаті я ще ніколи не бачив! Коли справи й далі так підуть, ти станеш архімільйонером…

Мені справді пощастило, однак дозвольте розповісти по порядку, що передувало цій повітряній розвідці.

Передусім в ім’я істини мушу признатися, чому я так зацікавився Льянганаті. Після того, як я розповів, що сам захворів на золоту лихоманку і що багато людей, які вирушали в Льянганаті «провадити наукові дослідження», тільки прикривалися цією фразою, було б незручно й смішно запевняти, ніби мене вело в ці хащі лише бажання прислужитися науці чи невситима цікавість перед усім невідомим. Ні, звичайно, мене вабило туди золото, знаменитий скарб Вальверде.

Серед моїх друзів, які давно виношували такі самі плани, був Джордж Гоуден, чудовий льотчик, колишній пілот британського військово-повітряного флоту. 1949 року він зробив мені неоціниму послугу, допомігши знайти войовниче індійське плем’я аука (цій експедиції присвячена моя книга «Дикуни»). Він тоді служив у «Шелл компані оф Еквадор», яка шукала в Орієнте нафту. Коли пошуки не дали наслідків і компанія припинила роботу, Джордж залишився і став служити в еквадорській авіакомпанії «Ареа».

Джордж теж хворий на золоту лихоманку. Кілька років тому ми разом з ним ходили в печеру, про яку — звичайно, як і про всі тутешні печери, — казали, ніби вона повна інкського золота. На жаль, експедиція була не дуже успішною, а безліч ініціалів і дат, видовбаних на стінах печери, свідчили про те, що ми далеко не перші повірили чуткам про золото.

Літаючи на службі в компанії «Шелл» між Орієнте й Андами, Джордж у тих небагатьох випадках, коли дозволяла погода, завертав над Льянганаті. При цьому він завжди тримав перед собою на колінах дерротеро Вальверде і поступово переконав себе, що знайшов правильний шлях. Тепер він хотів вирушити пішки в похід до трьох вершин,