Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Слухай, дитино, це твій журнал?
— Мій, — поважно кивнула вона головою.
— А чи не можеш ти мені його подарувати?
— Вам, товаришу, певно, щось загорнути треба? — запитала мати дівчинки, прокинувшись від струсу вагона і прислухаючись до їхньої розмови. — Так я вам чисту газетку дам.
— Дякую, але мене цікавить саме цей журнал, власне, оця сторінка. Хороша стаття про роботу піонерського табору, а я, розумієте, зараз працюю в піонертаборі, і журнал мені згодився б…
— Ну, звичайно, візьміть! Маринко, віддай дяді журнал!
Маринка примхливо надула пухкі губенята: бач, який хитрий дядя, — дивився, дивився та й випросив… Але вона відразу заспокоїлась, бо «хитрий дядя» дістав з жовтого скрипучого портфеля новенький зошит, олівець, гумку і подав їй усе це багатство.
— Отут, Маринко, і малюй собі, що хочеш, а я візьму журнал. Згода?
Ще б пак! Маринці навіть зробилося трошки шкода дядю за такий явно невигідний для нього обмін.
— Станція Зубри! — оголосила провідниця. — Громадяни, кому до станції Зубри?
Маринчин сусід похапцем підвівся, захопив журнал у портфель, попрощався і вийшов з вагона.
ПРОПАЖА
Станція була невелика і малолюдна. Приїжджий озирнувся на всі боки і підійшов до чергового по вокзалу.
— Добрий день! Не було тут завгоспа з нашого табору?
— А-а, Роман Петрович! З Києва? Привіт, привіт, — чемно привітався залізничник. — Були тут ваші, — вантаж для табору одержували. З годину як назад поїхали, на вас сьогодні не сподівалися.
— Поспішили, — з легкою досадою промовив Роман Петрович. — Доведеться пішки йти.
— А ви на шлях вийдіть, до Лисичок якась машина напевне трапиться, — порадив черговий. — А то навпрошки, ліском. Навпрошки кілометрів з вісім, не більше буде.
— Що ж, можна й навпрошки, дорога відома…
Повз них млявою ходою прочовгав високий громадянин з невиразним плескатим обличчям і скоса, уважно оглянув Романа Петровича.
На шляху попутної машини не трапилося. І Роман Петрович повернув до лісу. Зрештою, нема чого жалкувати: на дорозі он яка пилюка!
Зате він з насолодою вдихнув запашну лісову прохолоду. Та це ж справжня розкіш після вагонної задухи пройтися вузькою, покрученою стежинкою поміж буйних кущів ліщини; зірвати з дуплястої кислиці маленьке, пронизливо-кисле яблучко; помилуватись розбризканими в траві кружальцями сироїжок — червоними, жовтими, зеленкуватоблакитними…
У лісі, на самоті, зникає втома, забувається рання сивина в скронях, а цілюще, мов казкова жива вода, повітря по-юнацькому гарячить кров.
— Гей! Держись! — Роман Петрович з розгону перемахнув широкий рівчак. — Є ще порох в порохівниці! — задоволено визнав він і оглянувся назад: йому здалося, що за деревами мелькнула якась постать.
Роман Петрович сконфужено притих. Ще не вистачало, щоб його побачив хтось з табору! Ото б здивувався з свого начальника, який у хлоп'ячому захваті гасає через рівчаки і вигукує різні дурниці… Ех, Романе, Романе, пора пам'ятати, що вже давненько минуло твоє піонерське дитинство!..
Він прискорив ходу. Що то там, у таборі, чи не скоїлося чого?
За три дні відрядження начальник Зубрівського піонерського табору уже занудьгував за своїми неспокійними вихованцями. Швидше б до них!
Спереду сірим клубком прокотився їжак. Непоганий подарунок юннатам! Поклавши на траву портфель, Роман Петрович зняв капелюх: «Жартуєш, приятелю, не втечеш, — лапи у тебе надто криві і короткі!»
Їжак згорнувся, чмихнув і, підскочивши, кольнув настовбурченими голками долоню свого переслідувача.
— Ах, ти ж, їжачище!
Сміючись, Роман Петрович закотив їжака в капелюх і повернувся, щоб узяти портфель.
Що за диво?! Де ж портфель? Може, в іншому місці поклав? Так ні ж, ось і трава прим'ята. Яка нісенітниця! Куди він міг зникнути?.. Взяти ж його тут нікому!..
У гущавині затріщало — хтось швидко віддалявся.
— Стій! — гукнув Роман Петрович і кинувся навздогін.
Але наздогнати злодюгу не вдалося: ліс!
Який дурний випадок! Що там було? Книжки, деякі квитанції… блокнот, рушник, мило… Ага, ще Маринчин журнал… Документи і гроші ось тут, у внутрішній кишені піджака. Власне, нічого особливо цінного, просто шкода самого портфеля і образливо на свою необачність. Але хто б міг подумати!..
З досади Роман Петрович викинув у траву їжака, насунув на голову капелюха і вибрався на дорогу.
Ну, що з воза впало, те пропало… Краще нікому й не признаватися про свою неприємність, — незручно…
А ось і табір.
ДРУГА НЕПРИЄМНІСТЬ
Серед густої зелені блиснула свіжою блакитною фарбою висока вхідна арка. З-за неї весело заясніли широкими вікнами нові привітні будиночки Зубрівського піонерського табору.
Роман Петрович зупинився: його увагу привернув фанерний щит, прикріплений над аркою. На його білому фоні яскраво червоніли великі літери:
ТВАРД
— «Твард»? — зацікавився Роман Петрович. — А це що за новина така? Ага, ось, здається, і пояснення.
Поруч, на грубому кленовому стовбурі, висів плакат:
«Ви хочете знати, що таке твард? Охоче пояснюємо: ТВАРД — це Табір веселих, активних, роботящих і дружних!!
Запам'ятайте:
МИ ПРИЙМАЄМО ДО ТАБОРУ
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скарб Вовчої криниці», після закриття браузера.