Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

ТІЛЬКИ ТАКИХ!!!»

Роман Петрович засміявся. Молодці! Спробуй після цього бути іншим!..

— Роман Петрович приїхав!.. Романе Петровичу, здрастуйте! — загомоніли радісні голоси.

Оточений ватагою вихрястих голоногих дітлахів, Роман Петрович відразу повеселішав.

— Ну, здорові були, «веселі-активні»!

— Роботящі і дружні! — хором доповнили ті.

— Що скажете хорошого?

Роботящі і дружні повели свого начальника показувати закінчений без нього спортивний майданчик — красу і гордість юних табірних майстрів.

— Ого, та у вас тут справжнє спортивне містечко! — задоволено визнав Роман Петрович, по-господарському, причепливо оглядаючи обладнання майданчика. — І справді роботящі!

Роботящі з гідністю продемонстрували свіжі мозолі на руках. Нічого не скажеш, вони мали повне право пишатися цими почесними мозолями.

Потім начальника табору перехопив метушливий і завжди чимсь заклопотаний завгосп.

— Романе Петровичу, чим же ви приїхали? — жалібно почав він, зводячи докупи смішні рудуваті кущики брів. — Чому телеграму не вдарили, ми б вас на станції зачекали.

— Нічого, я й пішки непогано пройшовся, — дещо змушено посміхнувся Роман Петрович, вітаючись з завгоспом. — Що у вас тут новенького, Оникію Степановичу?

— Та все по-старому. Продукти сьогодні зі станції привіз. Може поглянете?

Роман Петрович пішов із завгоспом до комори, заглянув на кухню, зайшов до канцелярії — словом, знову з головою занурився в свою кропітку, повсякденну роботу.

Ввечері до нього несподівано прибіг нічний сторож — старенький Карпо Данилович.

— Ох, товаришу начальник, біда у мене вдома сталася: пожежа!..

— Пожежа?! Що ж згоріло?

— Сусіда зараз із села по мене приїхав, каже, хата ні з того ні з сього зайнялася… Правда, вогонь відразу ж і погасили, але стара моя з переляку зовсім занедужала, — лежить без пам'яті… Відпустіть мене додому, прошу вас, треба ж за нею доглянути…

— Ну, звісно, звісно, Карпе Даниловичу. Їдьте. Семен за вас поки що посторожує. От тільки… чи не довго вам доведеться затриматися вдома?

— Та вже, мабуть, Романе Петровичу, підпустіть мене зовсім… Влаштуюся десь ближче від домівки, — боюся тепер стару свою саму лишати. І звідки ця біда взялася? Кажуть, що на той час і в печі ніхто поблизу не топив…

— Гм… ну що ж… Шкода мені вас, та, бачу, нічого не вдієш: доведеться до табору нового сторожа підшукувати… Хоч це тепер, у жнива, і важкенько буде… їдьте, і бажаю вашій дружині швидкого одужання.

Дві неприємності в один день!

В'ються над вогнищем червонясті блискітки іскор, кружляють і линуть разом з піснею вгору…

Вожатий Віктор (власне, тут, у таборі, вже не Віктор, а Віктор Михайлович), студент другого курсу педагогічного інституту, двадцятирічний юнак з вилицюватим, простодушним, по-дівочому рожевим обличчям і такими мрійними очима, що йому ніколи не вдається зробити їх суворими, задивився на вогонь. Збір проведено, улюблені пісні переспівано, пора гасити вогнище, а шкода: надто вже хороше!..

Вожатий з зусиллям відриває очі від вогню і оглядається на тісне коло осяяних полум'ям облич. Ось член ради дружини, хазяйновита і розпорядлива семикласниця Оля Барабаш, підперла русяву, заквітчану чебрецем голівку і слухає, що то їй шепоче на вушко кучерява, бистроока Яринка. З Олею просто і легко працювати, а от Яринка — та чимало клопоту завдає своїми вигадками і примхами. Любить Яринка пошуміти, покомандувати, а понад усе любить похвалитися своїм багатющим табірним досвідом: вона, бач, минулого року їздила в Артек і тепер майже всяку розмову починає словами: «А у нас в Артеку…»

Поруч з Яринкою сидить, примружившись на вогонь, горніст Гриць Колосок, лагідний і веселий хлопчина, улюбленець табору. Плечем на нього зліг веснянкуватий, мов горобине яєчко, Генка-вітряк. Цей завжди кричить-бренькотить, за все хапається і майже нічого до ладу не доводить.

Сміється-заливається рум'яна товстушка Таня Фоміна, майстер добре попоїсти. Подружки, бажаючи швидше дізнатись, що в неї такого смішного, шарпають Таню за рукав, від чого вона ще дужче сміється.

А он, трохи віддаля, обхопивши засмаглими руками коліна, задумався про щось Сергійко Дяченко, зірвиголова і фантазер. З цим либонь ще доведеться зазнати, почім ківш лиха… Неохоче Сергійко скоряється розміреному режимові табору і, здається, дивиться на своє перебування тут, як на якийсь нудний обов'язок.

Біля Сергійка, звичайно, прилягли обидва його вірні дружки: розсудливий, дещо вайлуватий на вигляд Славка і худорлявий, несміливий Костик. І тому, що душею і вожаком нерозлучної трійки хлоп'ят є запальний і поривчастий Сергійко, вожатий завжди непокоїться: хто його знає, на яку витівку може підбити Сергійко своїх друзів…

Ось, хитро поглядаючи на Геннадія, щось, видно, метикує редактор табірної газети «Войовничий їжак» — руденький і задиркуватий Стьопа Волошин. Стьопа — кмітливий і гострий на язик хлопчисько, і ТВАРД — це його вигадка. Веселі, активні, роботящі і дружні — як це чудово! Але які ж бо вони, ці «твардівці», різні і як нелегко дібрати ключа