Читати книгу - "Загадка однієї неділі"

Вона втупилася в мене, не відводячи погляду. В очах ії було все: і обурення, і зневага, і страх.

— Не знаю, чи слухати мені вас далі,— промурмотіла вона. — Якщо не ви й справді вірите в те, що сказали, то ви ще гидкіший од того, яким знає вас мій батько.

Коли виходила з машини, сльози залили їй очі. Я фиркнув. У мене з вуст вирвалося мимовільне прокляття. Однак позбутися покійничка, виходить, не так-то легко. Я лишався на місці ще хвилин п'ять, поринувши в роздуми: необхідно було скласти план дій. Покинувши машину, поспішив до зупинки автобуса. Коли зійшов у торговельному центрі міста, подзвонив до гаража, де час від часу залишав свою машину на зберігання. Я повідомив їм місце, де вони повинні забрати її, і почепив трубку. Потім, щоб розім'ятися, пройшовся пішки вулицею Королеви до вулиці Кампанаріо. Навіть коли котрийсь із тих багатьох-багатьох перехожих, з якими я зустрічався, і бачив моє фото в газеті, поліції буде від того мало користі. Я поки що зоставався одним із мешканців Гавани, що загубився серед мільйона інших.

Завітав до китайської перукарні на вулиці Санхи; там підстригся під бокс і збрив вуса. Потім покрокував до будинку Алісії в Старій Гавані. Постукав дверним кільцем і прислухався. Вона вийшла з сяючим обличчям. А в голосі у неї бриніла чимала доля іронії, коли вимовила:

— Заходь, серце моє. Я чекала на тебе.

Я ввійшов. Така вже вона — своїми м'якими рухами нагадувала мені грайливе котенятко… проте з гострими пазурцями.

— Я знала, що ти прийдеш, — сказала. — Тільки-но побачила твоє фото в газеті, одразу ж збагнула: тепер він прийде сюди, щоб переховатися. Змушений Це зробити: адже він у небезпеці, тож, напевне, згадає про Алісію. А пізніше, коли все буде позаду, поцілує мого носика і скаже: «До побачення, пустухо», — і зникне, щоб повернутися, коли знову вскочить у біду.

Я розумів, які справедливі були її докори. На якусь мить навіть відчув себе Вовком з дитячої казки. Щоб приховати хвилювання, підняв її на руки й поцілував у носик. По тому поклав на канапу. В голосі Алісії відчувалася гіркота, у погляді — докір. Я почувався винним і знову поцілував її. Вона обхопила мене за шию і жагуче відповіла тим самим.

— Ця мить спокутує все, — мовила, відпускаючи мене і кокетливо поправляючи зачіску. — Тепер побалакаємо про тебе.

— Але ж ми тільки й робили, що балакали про мене, відтоді як я зайшов, — усміхаючись, відказав я.

— Ти захопив мене в момент слабкості,— підводячись, зауважила вона. — Таке не часто буває зі мною. Хоч не це зараз головне. Скажи мені, чому поліція вважає, що саме ти вбив оту жінку? — Вона скривилася і тремтячим голосом продовжила: — Адже ти не вбивав її. Чи не так?

Я зиркнув на неї і трохи відсунувся по канапі. Так, мені були до вподоби дівчата, які ставлять наївні запитання… Втім, Алісію аж ніяк не назвеш наївною.

Я поцілував її у вуста й прошепотів:

— А ти як гадаєш?

— Гадаю, що ти цілком здатний на таке… і, здається, навіть не хотіла б у цьому помилитися.

— Що за погане дівчисько!

— Це ж бо єдина можливість мати тебе поруч себе, — пояснила вона.

— Це зветься егоїзм. Добром слід ділитися.

— Нахаба! Розпусник!

Я всміхнувся і стисло оповів їй про все, що зі мною скоїлось.

— Все це було підстроєно, аби почепити на мене покійничка, — висловився.

— Так тобі й треба, — пробуркотіла вона. — Адже такими справами ти давно не займаєшся, а цього разу вплутався тому, що хотів лиш догодити отій дівиці.

— Ну годі вже тобі, пустухо! — заперечив я. — Невже цілісінький день будемо товкти те саме? Не хочу більше й слухати.

Підвівся, насунув капелюха. Хоч це виглядало як чистісінький спектакль — я ж і гадки не мав іти від неї. Вона тим часом обхопила мене за шию, пригорнула до себе, і все владналося. Саме на те я й розраховував. З цієї хвилини справа повернулась так, як мною й планувалось. Я проінструктував її, як вона має діяти, щоби принести сюди Сусаннині листи, котрі залишились у сейфі в конторі.

— Поліція, — застерігав її,— напевне, чатує на мене і надворі, і в конторі. Тим-то, перш ніж зайти до приміщення контори, маєш упевнитись, що там нікого немає.

Навчив я її й того, як позбуватися «хвоста».

Дві години по тому, коли Алісія повернулась, я мав змогу переконатись, що науку вона засвоїла добре. Ніхто не слідкував за нею. Я розгорнув пакет. У ньому було сім листів. Один — від сенатора, інші від трьох різних осіб, які підписувалися тільки ініціалами. Мені стало чомусь ніяково. Я читав і перечитував ці листи, й жодне ім'я в них не згадувалося. І взагалі в них не було нічого, за що можна було б ухопитися. Самі тільки банальні дурниці, котрі чоловіки верзуть ланкам, у яких закохуються. Вилаявшись, я підвівся. Алісія спостерігала за мною. Вона мала щось таке, через що мені було приємно з нею. Чи то були її очі, чи, може, вуста або тіло. Та понад усе мені припадало до серця її красномовне мовчання. Розмовляла дуже рідко, і до того ж підкидала слова завжди доречно. Не заважала, коли я поринав у роздуми. Осміхнувся до неї, коли вона принесла мені з кухні прохолодне пиво. Не інакше — вгадала мої бажання. Така вже вона.

Настав вечір, ми поїли. Я проглянув вечірні газети, які вона принесла. Все лишалось, як і досі. Поліція, як і раніше, сподівалася, що вбивця ось-ось потрапить до її тенет. Я всміхнувся: повідомлення поліції було дещо не точним. Чи стосувалося воно мене?