Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

Які ж висновки?

Перший — керівники Центральної Ради не роздивились у Лютневій революції початку революції української. Навіть коли національне пробудження вирвало з малоросійської летаргії мільйони селян і в їхніх серцях заклекотів гнів до імперської Росії, провідники Центральної Ради побачили в революції лише можливість здійснити програми своїх партій. А оскільки про державу українського народу в партійних програмах не йшлося (за винятком партій соціалістів-самостійників і хліборобів-демократів), то й за мету вона не ставилася. Не було в їхніх програмах і пункту про будівництво української армії…

Слід нагадати, що центральнорадівські соціалісти вважали армію взагалі й українську зокрема перешкодою для досягнення справжньої свободи, тому й всіляко перешкоджали самостійникам, зокрема клубу імені гетьмана Павла Полуботка, творити українське військо. То чи мають рацію деякі дослідники, які головною причиною нашої поразки у Визвольній війні називають неготовність громадянства до проголошення української державності? Чи не забувають вони додати, що передусім до державного будівництва не була готова українська (насправді малоросійська) інтелігенція…

На жаль, «Української держави ми не відбудовували під одним гаслом: «Незалежність і могутність української держави», як це було, наприклад, при відбудові польської чи чеської держав, а відбудовували її під різними революційними гаслами, які ставлено вище, чим існування Української держави».[25]

Та боротьба тривала: у 1918-му і наступних роках козацтво влилося до Армії УНР, яка від початку була формацією козацькою. Назви військових одиниць говорять самі за себе: Запорозький корпус, Запорозька дивізія, Запорозький полк кінних гайдамаків ім. кошового отамана Костя Гордієнка, Гайдамацький кіш Слобідської України, полк чорношличників, Запорозька Січ Юхима Божка… Та головне — усвідомлення себе козаком, гордим нащадком славних прадідів великих. Обов’язок же перед Батьківщиною ставав культом епохи українського ренесансу, в основі якого лежало побожне ставлення до Тараса Шевченка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Виговського, Івана Сірка, Костя Гордієнка. І до кобзарів, які навіювали ці образи. Виявилося, що історична пам’ять народу не перервалася, а отже, українці мали всі підстави повернутися з політичного забуття.

Чимало організаторів Вільного козацтва очолили повстанські загони… Хіба дивуватися, що 14 березня 1921 року отаман 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполит Хмара-Годзиківський у наказі № 8 висловив щиру подяку «панам козакам» за те, що чемно поводились із населенням м. Теплика і що «не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків».[26] Цей документ засвідчив, що навіть 1921 року отаман Хмара вважав свою дивізію формацією Вільного козацтва.

Хоч і «обставини для козацтва склались несприятливо — соціальні питання поділили сили Нації на кілька груп, — писав Іван Полтавець-Остряниця, — а все ж таки в кожній з них козацтво збройно відбувало службу та шукало можливостей і долі для своєї Батьківщини. Сотки, тисячі вояцьких та козацьких могил вкрили сьогодні Україну і свідчать, як Козацтво виконало постанову Всеукраїнського Козацького З’їзду в місті Чигирині».[27]

У добу Національно-визвольної революції 1917 — 1920-х років українці остаточно сформувалися як політична нація. Пробудившись із летаргічного сну, ми вийшли — хай і на короткий час — на світову арену як повноцінна, неповторна, фізично могутня нація, яка гучно заявила про своє право жити державним життям. Усвідомивши себе українцями, ми зрозуміли, що за свободу треба боротися, проливати кров. «Я вважаю, — писав уже на еміграції Симон Петлюра, — що лише в процесі кривавої боротьби, шляхом великих жертв і «великої крові» наш народ може заслужити собі право на самостійне державне життя. Бо тільки кров, пролита в оборону великої ідеї, може зробити цю ідею рідною для народу, зрозумілою для нього, дорогою і святою… Він не заспокоїться доти, поки не побачить її реалізованою у великому чині і реальному факті».

В Армії Української Народної Республіки та в повстанських загонах відбувало службу багато кубанців, деякі з них досягли досить високого становища. Зокрема, Віктор Павленко та Кость Смовський дослужилися до звання генерал-хорунжого Армії УНР. Федір Уваров відомий як військовий отаман Холодного Яру. Його державним ідеалом була незалежна Україна разом із Кубанню. За цю ідею він боровся, за неї він і загинув…

В українську історію кубанець Уваров увірвався на своєму коні навесні 1919 року під час повстання, яке 7 травня Універсалом проголосив у Єлисаветграді (тепер Кіровоград) Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв.

«Народе український! Народе змучений!.. — говорилося в Універсалі. — Тобі насильницьки нав’язують комуну, чрезвичайку й комісарів із Московської «обжорки»… Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії… Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада народу України!.. Борітеся — поборете!..»[28]

Гаслами повстання стали: «Геть ЧК!» і «Вся влада Радам, але не партіям».

Повстання Григор’єва розгорталося надзвичайно успішно: за кілька днів було звільнено Катеринослав, Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук, станцію Бобринську, Новомиргород, Долгинцеве… За наказом отамана Григор’єва у визволених містах скликалися з’їзди Рад, які своїми рішеннями утверджували нову владу.

Успіхи отамана вражали: за кілька днів повстання охопило Херсонську, Катеринославську, Подільську, частини Київської та Полтавської губерній. За якийсь тиждень-півтора, окрім вже названих міст, повстанці звільнили Кривий Ріг, Олександрівськ, Олександрію, Чигирин, Цвіткове, Трепівку, Хирівку, Корсунь, Знам’янку, Помічну, П’ятихатки, Кобеляки, Нижньодніпровськ, Могилів, Шполу, Гайсин, Христинівку, Вінницю, Медвин, Золотоношу та сотні, а можливо, тисячі інших містечок і сіл.

Комісар 2-ї совєтської армії Вишневецький у травні 1919 року зазначав, що населення ставиться зі співчуттям