Читати книгу - "Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль"

За кого і за яку лінію голосував під час з'їзду Данило Терпило, кого вітав оплесками, невідомо. Та атмосферу, в якій він формувався, відчути можна…

Відзвітувавши перед українцями своєї частини та оформивши документи, Данило повернувся до Києва, адже 5 червня (ст. ст.) тут мав почати роботу Другий всеукраїнський військовий з'їзд, а трипільця знову обрали делегатом.

Зібрання виявилося багатолюднішим від попереднього: 2308 делегатів репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Такого представництва допомогла досягти заборона з'їзду військовим міністром Росії Олександром Керенським. Саме завдяки його наказу, що прийшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки Росії, більшість вояків-українців і довідалися про це зібрання. Заборона лише додала завзяття. Обурені несправедливістю, делегати рушили до Києва. Як так, іншим національностям вільно проводили військові з'їзди, а нам не можна?!

З'їзд відбувався «під знаком пафосу боротьби за національне й соціальне визволення українського народу та в атмосфері найбільшої ворожості до Тимчасового російського уряду» [17, с. 157]. Виступи делегатів були радикальніші та конструктивніші, ніж промови автономістської президії. Настрої більшості учасників з'їзду висловив делегат з Одеси поручник Романенко. Він заявив, що за малим винятком всі москалі ставляться вороже до українського народу і його боротьби за свободу.

— Москвини гнобили Україну і хочуть гнобити! — казав він. — Москвини змушували українців кидати рідну землю і тікати світ за очі — на Зелений Клин, у Сибір, в Америку, а самі лізли до нас… Мало не третина населення нашої землі — це тепер чужинці, з яких не менше 80 відсотків москвини… Нащо нам тая автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москвинів? Ми не жебраки, а козацькі сини і хочемо бути господарями, як були предки козацькі, князі київські, хочемо самостійності!

Під схвальні вигуки делегатів поручник Романенко закликав за допомогою зброї завести лад, взявши під варту всіх, хто не хоче нас у нашій хаті.

— Це ж, — закінчив він, — козацька земля, отже, і покажемо всім, що ще не вмерла козацька мати!

Президія ледь вгамувала пристрасті делегатів. Та ненадовго. Невдовзі інший старшина схвильовано сказав, що сподіватися задоволення вимог українців Тимчасовим урядом немає чого.

— Треба домагатися, аби Генеральний військовий комітет видав маніфест до українського народу, в якому би зазначив, що Україна оголошує себе самостійною.

Слова промовця вояки вітали овацією. Розбурхане людське море довго не могло заспокоїтися, виявляючи підтримку ідеї державної самостійності. Таких епізодів на з'їзді було безліч. Автономістам прийшлося несолодко. Але слід віддати їм належне: вони робили все, щоб загасити полум'я національної революції.

З'їзд продовжував закликати Центральну Раду «стати на шлях революційної чинності», припинити будь-які спроби порозумітися з Тимчасовим урядом і самим творити власне життя. Час від часу делегати буквально вибухали люттю до Тимчасового уряду. В таких випадках на сцені з'являвся Симон Петлюра і намагався заспокоїти військових [17, с. 157]. Хоча цілком зрозуміло, що «не може робити революції чи виграти боротьбу той, хто шукає спокою…» [44, с. 257].

Рішучість вояків-українців зростала. Через їхній тиск Центральна Рада мусила піти на поступки і несподівано для себе ухвалила I Універсал. 10 червня (ст. ст.), під час одного із засідань з'їзду, серед глибокої, святочної тиші Володимир Винниченко зачитав його:

— Хай буде Україна вільною… Однині самі будемо творити наше життя… Народе український! У твоїх руках доля твоя!

Всі встали, бо зрозуміли I Універсал як проголошення самостійності України. Коли пролунали слова «однині самі будемо творити наше життя», люди просто очманіли від щастя. Один із членів президії, Ілько Гаврилюк, не витримавши переживань, упав біля столу на коліна і ридав в істериці. Його вивели за лаштунки. Істерика вразила багатьох делегатів: один за одним їх, часто кремезних чоловіків, виводили із зали. Очевидно, вперше в житті вони «не тільки пізнали, що таке істерика, але й почули це слово», — згадував пізніше учасник з'їзду Володимир Кедровський [44, с. 274, 275].

Делегати якось не звернули уваги, що слідом за словами I Універсалу «Хай буде Україна вільною» йшло підступне заперечення: «Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською…»

Наприкінці дійства дві з половиною тисячі делегатів і гостей у молитовному екстазі заспівали «Заповіт» Тараса Шевченка. Напевно, співав і делегат Терпило… Другий військовий з'їзд справив на всіх незабутнє враження. Він високо підніс авторитет Центральної Ради, адже стало зрозуміло, що за нею стоять понад півтора мільйона озброєних українців.

У вересні Данила Терпила послали делегатом на Демократичну нараду до Петрограда вирішувати, якій владі бути в Росії — винятково соціалістичній чи коаліційній. Багатьох революційних діячів мав можливість послухати трипілець. Переважали серед них особи жидівської національності. Лев Камєнєв (Розенфельд), наприклад, виступав за створення коаліційного уряду на багатопартійній основі, а Лейба Троцький (Бронштейн) вимагав передати всю владу Радам, тобто більшовикам, у керівництві яких заправляли жиди… Врешті нарада постановила творити коаліційну владу разом з буржуазними партіями, щоб досягнути загальнонаціонального порозуміння. В резолюції Демократична нарада висловила бажання досягти миру. І перше, і друге не влаштовувало більшовиків, які прагнули диктатури своєї партії, своєї нації. Отож одразу після Демократичної наради вони взялися готувати збройне повстання з метою насильницького захоплення влади в Росії.

А Терпило тим часом їхав уже на новий з'їзд — вояків-українців Південно-Західного фронту. Делегувала його туди Перша школа прапорщиків, де він здобував перший старшинський чин. Розміщувалась вона в Житомирі. Начальником її був гвардії полковник Духонін, а фортифікацію і топографію викладав Никифор Авраменко. Він організував у школі спілку юнкерів-українців. До неї увійшов і Терпило. Вже як її представник на початку жовтня 1917 р. він разом з Авраменком поїхав до Бердичева.

На з'їзді Терпило знову почув Симона Петлюру. «Мова гаряча, сердечна…» — згадував Авраменко. Але до чого закликав палкий трибун?! «Всі свої сили мусим скерувать на фронт і рядом з росіянами викинуть ворога з нашої території» [1, с. 209]. Тобто до боротьби проти німців, які добивали Російську імперію, що давало шанс