Читати книгу - "Пригоди на Шостому континенті, Фолько Квілічі"

Найважче, як завжди, було дістати кошти. Вайлаті складав кошторис, розраховуючи на громадські та приватні внески.

Експедицію фінансував міланський «Гоглер-клуб» — найбільше італійське підводно-спортивне товариство. Крім запланованих коштів, «Гоглер-клуб» передав нам усю виручку від демонстрування підводних фільмів різних країн, які з великим успіхом показувалися влітку цього року на багатьох пляжах Італії. Через спортивне об'єднання рибалок ми одержали гроші від Національного олімпійського комітету. Національна науково-дослідницька рада також обіцяла грошову допомогу. Деякі приватні особи, установи і фабрики безкоштовно дали нам необхідне спорядження. Римський університет забезпечив професора Баск'єрі науковим обладнанням.

Деякі продовольчі фірми забезпечили нас високоякісними продуктами та великою кількістю мінеральної води. І нарешті римська фірма «Сальвас» наділила нашу експедицію комплектами автоматичних респіраторів, ластів та масок, які ми відібрали під час випробування на острові Понца.

Здійснити експедицію без цієї допомоги було б неможливо. Але так чи інакше Вайлаті багато потрудився, спочатку добиваючись субсидій, а потім реалізуючи їх практично.

Слід додати, що все технічне обладнання (підводні освітлювальні прилади, спеціально пристосовані для майбутньої роботи, футляри для фотокамер, отруйні та реактивні гарпуни тощо) особисто сконструював та виготовив Джорджо Равеллі. Він працював з ранку до ночі, ще і ще перевіряючи зроблені власними руками точні інструменти. Вони повинні довгі місяці безвідказно діяти в глибинах Червоного моря.

Та найголовніше для нас, це знайти корабель, який не тільки доправить нас до берегів Африки, але й стане плавучою базою експедиції. Невгаваючи деренчали телефони, приносячи повідомлення про обіцянки і відмовлення військово-морського міністерства та цілу зливу пропозицій окремих судновласників. Кінець кінцем, вирішили, що краще самим пошукати відповідний корабель. І от Вайлаті, Мазіно та Баск'єрі вже їдуть малолітражкою від одного порту до другого.

Після тривалих розшуків у порту Санто-Стефано вони натрапляють на «Форміку». Навіть навмисне важко вигадати більш доречне ім'я! «Форміка» [2] — маленьке судно (водотоннажність 135 тонн, ширина 7 метрів, довжина 28 метрів, швидкість 7 миль на годину), але воно надзвичайно зручне і легке, має чудовий екіпаж. Місця на ньому для всіх, правда, не вистачає, — треба побудувати ще один кубрик на вісім койок.

Нарешті ми маємо усе необхідне. Але скільки витрачено часу і зусиль, скільки біганини та хвилювань! Для багатьох з нас, і в першу чергу для Вайлаті, все найважче вже позаду… Що там акули! Для Вайлаті неприємності з акулами — це справжнісінька насолода у порівнянні з організаційною колотнечею, яка затримала нас аж на цілих дев'яносто два дні — до 26 грудня 1952 року.

Ми в Неаполі на «Форміці». Наше суденце стоїть на якорі біля корми величезного трансатлантичного лайнера «Сатурнія» і здається крихітною шкаралупкою поруч з цим велетнем.

«Форміка» має глибоку стійку осадку, красивий ніс. Додатково побудована на ній рубка скидається трохи на альпійську хатину. Всередині вона поділена на дві чотиримісні каютки. Койки поставлені в два яруси. Дуже тісно.

Ми оглядаємо судно буквально від «кіля до клотика». Особливу цікавість викликають у нас невеличке машинне приміщення та рульова рубка. Тут нам доведеться працювати з першого ж дня подорожі. Справа в тому, що з метою економії екіпаж скорочено до мінімуму, і нам треба навчитися тримати в руках штурвал, стояти на вахті, керувати машиною, одне слово — допомагати екіпажу під час переходу аж до Массауа.

Після оглядин починаємо влаштовуватись. Джорджо і я займаємо каюту разом з Мазіно. З острахом примірюємося до койок, вони коротші за нас сантиметрів на сорок і такі вузенькі, що ми ледве втискуємося в них. Крім того, койки зроблені з шести паралельних жердин. Від них добре достанеться нашим спинам під час подорожі.

Замість талісмана я наклеїв на стіні над своєю койкою телеграму, яка зичить всього найкращого, а мої друзі вішають різні фотографії та дрібнички.

Екіпаж «Форміки» складається з чотирьох чоловік. Капітан Соларі — справжній велетень у морському кашкеті, в нього чорні очі і голос «старого морського вовка» а пригодницьких фільмів. Боцман Молло — нервовий тосканець. Моторист Мауро — завжди веселий, симпатичний юнак. Четвертий — Джузеппе, він виконуватиме обов'язки «прислуги для всіх» і, між іншим, поступово отруюватиме нас, бо на його сумлінні лежить кухня.

Надвечір, відбивши собі ноги не одним ящиком, ми складаємо в трюмі весь вантаж у певній послідовності, розподіливши його на спортивний, науковий, кінематографічний та продовольчий. Після цього, якщо спуститися туди через центральний люк, зовсім легко відшукати потрібну річ.

Журналісти і фоторепортери до останньої хвилини пролізають у найменшу щілину, деруться на ванти, осліплюють нас своїми лампами, наганяючи страх на Баск'єрі, який тремтить за свої крихкі акваріуми. Ми не віримо власному щастю, коли, нарешті, настає хвилина відплиття.

О шостій годині ранку 27 грудня «Форміка» коротко і пронизливо свистить, прощаючись з Неаполем. Рівно застугонів мотор. Під цей акомпанемент нам доведеться жити декілька місяців.

Ще не встигли ми як слід потішитись тим, що земля залишається позаду, а ніс «Форміки» рішуче повертається назустріч нежданим пригодам, які винагородять нас за втрачений час, коли виникає нова серйозна перешкода — буря.