Читати книгу - "Тенета зради, Щербаненко Джорджо"

Найкраще було їхати не криючись, не боячись, що з малолітражки їх помітять; і байдуже, чи виникнуть у дівчини якісь підозри, що за нею слідкують, чи ні; головне — вони в неї на хвості.

Проїхавши вулицею Пасколі, зануреною у пітьму ночі й тьмяну зелень великих старих дерев, оброслих густим весняним листям, малолітражка звернула на вулицю Плініо, обабіч якої вишикувалися зачинені крамниці, потім майнула бульваром Буенос-Айрес і вихопилася на вулицю Вітрувіо; далі, пригальмовуючи, повернула на площу Дука д'Аоста, але ні, на вокзал не поїхала, адже дівчина не збиралася сідати на поїзд, інакше стежити за нею стало б дуже важко; ні-ні, малолітражка звернула на вулицю Вітторе Пізані; тут усі крамниці були зачинені, панувала ніч, і лише кілька вогників збоку п'яцца делла Републіка подавали ознаки життя.

— Він увімкнув поворот, зупиняється біля кондитерської, тримайся збоку, — сказав Моріні водієві.

І ось вона, одягнена в червоне "пальтечко" — так висловився Маскаранті. який не міг і не повинен був знати, що воно називається редингот, — вийшла з таксі і зникла в кондитерській Річчі.

— Мерщій, Джованні, тут є прохід на вулицю Фердінандо ді Савойя. Схоже, вона збирається тікати, — промовив Моріні.

Один із двох боязких і слабосилих на вигляд агентів миттю спритно вискочив з "альфи" і вступив до кондитерської майже вслід за дівчиною — з неуважним, трохи заглибленим у себе й трохи очманілим виглядом наркомана, який недавно очуняв і тепер блукає в пошуках нічних пригод.

Ледве вона опинилася всередині, назустріч їй вийшов чоловік у світло-сіоому костюмі й рожевувато-білій сорочці; краватка в нього була рожевувато-сірого, як кажуть, лососевого кольору; сам високий, на вигляд майже аристократ; він лагідно, атож, навіть ніжно взяв дівчину за руку і вийшов із нею з кондитерської під навіс. Офіціанти саме збирали з поставлених уряд столів скатертини та серветки, які погойдувалися на поривчастому вітрі, а під світлофором нерухомо стояла, незважаючи на зелений сигнал, "сімка" з двома повіями всередині, — літня за кермом, а поруч, біля віконця, сиділа молодша й усміхалася, хоч і досить стримано, тим поодиноким чоловікам, які виходили з кондитерської; якби повії знали, що позад них стоїть поліційний автомобіль, то рушили б навіть на червоне світло; та віце-бригадир Моріні був із відділу "С", а не з поліції моралі, хоч колись і працював там; саме він організовував облави, чим викликав до себе відразу у всіх дівчат легкої поведінки від Рогоредо до Ро, від Крещенцаго до Муджіано, від галерей п'яцца дель Дуомо до площі Обердан. А тут, на п'яцца делла Републіка, виднілося небо, чорне небо, в якому бушували вітри й клубочилися грізні хмари; його перетинали стріли блискавок, а згодом чулося буркотіння далекого грому; віце-бригадир Моріні не раз казав своїй дворічній донечці, що той грім роблять великі-великі коники на небі, вони чимдуж біжать до своєї мами й тому зчиняють такий страшенний гуркіт.

— Пильнуй, вони сідають до отієї "джульєтти", — кинув Моріні водієві. "Джульетта" була оливково-зелена і дуже пасувала до червоного редингота дівчини та сірого, наче хвіст у голуба, костюма її супутника.

— Якщо вони наддадуть газу, то не знаю, чи ти впораєшся.

Ніхто не впорався б із "джульєттою", навіть коли вона здавалася такою старою й пошарпаною, як ця.

Але "джульєтта" газу не наддала, більше того, вона посувалася, мов кінь, що йде інохіддю, — нервово, але стримано; вони перетнули всю п'яцца делла Републіка, піднялися на бастіони Порта Венеція, потім через бульвар Майно, бульвар Б'янка Марія, площу Чінкве Джорнате. Моріні вже почав нервуватись. Хоч водій вів машину досить спритно, було майже неможливо, щоб пасажири "джульєтти" не помітили, що вслід за ними їде якась "альфа"; хіба що, міркував Моріні, обоє здалися на ласку провидіння — вони трималися за руки, її голова лежала на його плечі. Але тим двом не властиві такі містичні настрої; і Моріні подумав: вони знають, що за ними слідкують, але поки що вдають, нібито нічого не помітили, й не збільшують швидкості. Мабуть, незабаром вони раптово газонуть і спробують зникнути з очей.

Тому він сказав водієві:

— Не відставай надто далеко, а то вони на першому ж повороті втечуть. Не має значення, як вони й помітять, що ми за ними стежимо.

Нічне катання тривало. Після площі Чінкве Джорнате "джульєтта" чомусь виїхала з бастіонів і помчала проспектом Монтенеро, а потім проспектом Саботіно; в цю нічну пору все довкола скидалося на театральні декорації; всюди було безлюдно, світлофори на перехрестях блимали жовтим світлом, тремтіла світна вивіска останнього відчиненого бару "Крота П'ємунтеюза" зі згаслими літерами "р", "у" та "а". Згодом "джульєтта" майнула проспектом Бліньї та проспектом Коль ді Лана; отже, вони виписали коло давньою частиною Мілана, де ще збереглися законсервовані архітекторами рештки будівель, а декотрі з них було реконструйовано для туристів; зокрема бастіони, на виступах яких колись, кажуть, несли варту хоробрі воїни. Та віце-бригадирові Моріні все це зовсім не подобалось, і, як тільки "джульєтта", що їхала попереду, звернула на Ріпа Тічінезе, перетнула площу 24 Травня, а тоді покотила старою дорогою праворуч від каналу, він зв'язався з відділом "С" поліційного управління.

— Гаразд, це правда, що пізно, але ж ти не повинен спати. Це Моріні, якщо ти ще не прокинувся і якщо це тебе цікавить. Не засни знов, а запиши, що я на Ріпа Тічінезе, їду за "джульєттою", номер МІ вісімдесят три, шістдесят сім, п'ятдесят два. Попередь машини, які тут поблизу, я повідомлятиму про своє місцеперебування щохвилини. — Він вимкнув рацію, не перестаючи вдивлятися в червоні вогні "джульєтти", що мчала попереду чи, правильніше сказати, потихеньку котилася вузькою дорогою праворуч від Альцайя Навільйо Гранде.

Моріні був уже в літах, він приїхав до Мілана, коли канали ще не були засипані, а на вулиці Сенато ще траплялися художники, які малювали темні, густі води каналу Навільйо; він був тоді ще хлопчиком, таким маленьким і худим, що його прозивали горбанем, та він терпляче зносив ці насмішки; у Мілані можна заробити на прожиття, тільки треба навчитися все терпляче зносити; він працював посильним в остерії на вулиці Спіга й цілісінький день носив пляшки з вином; спробував він і інших ремесел, аж поки вступив до поліції; це був його світ, тут він зробив кар'єру, бо любив лад і ясність: або людина — злочинець, або ні, — і так він вивчив увесь Мілан, усі вулиці, всі райони й знав, які люди в них живуть; він добре знав майже всі будинки, всі сквери, знав вулицю ліворуч і ту, що праворуч від Навільйо Гранде.

— Ну ось, нарешті почалося, — сказав водій, осліплений блискавкою і оглушений громом.

Здавалося, гроза розбурхалася просто перед ними. Раптово полив дощ, водій увімкнув двірники і, не вмикаючи дальнього світла, й далі їхав услід за "джульєттою".

— Це Моріні, — знову мовив у рацію Моріні. — Я на вулиці Альцайя Навільйо Гранде, звідси можна їхати на Корсіко і на Віджевано. Я стежу за "джульєттою" вісімдесят три, шістдесят сім, п'ятдесят два і хотів би знати, де тепер наш найближчий автомобіль.

— Він на вулиці Фамагоста; вони повідомили, що їдуть у ваш бік.

— Скажи, нехай роблять свою справу. Як буде потрібно, я їх покличу! — загорлав Маріні, намагаючись перекричати гуркіт грому.

А "джульєтта" все котилась і котилась; тепер у неї було ввімкнене дальнє світло, під шпарким дощем вона ще дужче збавила швидкість і тепер не робила й тридцяти кілометрів на годину; це було вельми доречно, бо їхати швидше цією вузькою дорогою, поруч із каналом без огорожі, та ще й у таку погоду, було б безумством.

— Це ніби ураган "Джованна", — осміхнувся один з агентів у машині. Моріні теж тихо й невесело засміявся. Куди їдуть ті двоє в таку погоду?

Вони були вже майже в Ронкетто суль Навільйо; за вікнами машини бушував справжній ураган зі зливою, громом та блискавками. По той бік каналу, на другій вулиці, промайнув якийсь примарний, самотній і порожній трамвай, наче оповитий блискавками, і в цю мить водій промовив:

— Назустріч їде ще один автомобіль.

— Зупинись, — наказав Моріні.

Здавалося, він добре знає, яка завширшки дорога, котрою вони їхали. Посередині був канал, а по боках — дві дороги, і жодну з них не можна було назвати доброю; однак дорога ліворуч, що нею їхав трамвай, була принаймні широка, а вздовж берега каналу там тяглося поруччя, яке, хоч і не затримало б машину, все ж таки було краще, ніж нічого. А на дорозі, де вони саме зупинилися, суто теоретично могли б розминутися дві машини; на березі тут огорожі не було, і час від часу якийсь п'яничка звалювався в канал; це були незручності у венеціанському стилі.

Отож "альфа" стала, немовби в неї вдарила блискавка; нічого іншого вона й не могла б зробити, бо "джульєтта" теж сповільнила хід і майже зупинилася.

— Будьте уважні, — промовив Моріні.

Його обличчя раптом освітили фари машини, що їхала назустріч; це були його останні слова перед тим, як під цією непроглядною зливою скажено затріщала автоматна черга і зелено-оливкова "джульєтта", замість зупинитися, здавалось, рвонулася вперед, безжально освітлена фарами другої машини, й захиталася, наче п'яна.

— У неї випустили весь заряд, — сказав Моріні, що виразно бачив кожен постріл: кулі влучали під дощем у "джульєтту" й відскакували, наче струмені води. — Вимкни фари і вискакуймо, — наказав він.

Та його ніхто не почув, бо "джульєтта", ніби збожеволівши під дощем куль, заревіла й порвалася вбік, щоб уникнути світла фар. Але для втечі вона мала на вибір лише два шляхи: праворуч — у стіну будинку — або ліворуч — у канал; і машина спочатку вдарилася в стіну, а тоді, аж підскакуючи, відлетіла до каналу й шубовснула в нього. Фари машини попереду, з якої щойно так шалено стріляли, тепер очманіло втупилися в "альфу"; але "альфа" була порожня, її пасажири ховалися під дощем за машиною й бачили, як та друга машина раптом посунула на них, ніби хотіла змести їх з лиця землі. Моріні вистрілив, проте це нічого не дало; машина під'їхала до "альфи" майже впритул, розминулася з нею, потім із гуркотом, що здавався сильнішим від грому, набрала швидкості й зникла з очей, а вони не могли нічого вдіяти, тільки безпорадно вистрілили з револьверів ще кілька разів у темінь грозової зливи.

З промоклого до кісток Моріні стікала вода; не зважаючи на дощ, він підбіг до того місця, де щойно впала в канал "джульєтта".

— Під'їдь ближче й увімкни фари, — наказав водієві.

Та марно; протягом довгих хвилин фари освітлювали тільки темну воду в Навільйо Гранде, що наче кипіла під зливою; дівчина в червоному рединготі зі своїми довгими молодими ногами і її надзвичайно елегантний супутник у сірому костюмі перебралися до іншого світу з іншими, невідомими й таємничими вимірами.

8

Як тільки повіяло грозою, Дука Ламберті позачиняв усі вікна в помешканні, тоді вернувся до кабінету і разом з Маскаранті знову став розглядати валізку, залишену дівчиною.