Читати книгу - "Цинамонові крамниці (збірка), Шульц Бруно"

Німрод починає розуміти, що те, що йому тут підсувають, попри видимість новизни, є, по суті, тим, що вже було, — було багато разів, — безконечно багато разів. Його тіло впізнає ситуації, враження і предмети. По суті, все це не так уже його й дивує. Перед лицем кожної нової ситуації він дає нурка у свою пам'ять, у глибоку пам'ять тіла, і шукає навпомацки, гарячково, — і буває, що знаходить у собі відповідну, вже готову, реакцію: мудрість поколінь, складену у його плазмі, у його нервах. Знаходить якісь вчинки, рішення, про які й сам не знав, що вони в ньому дозріли, що лиш чекали на те, аби вискочити.

Сценерія його молодого життя, кухня з духмяними цебрами, з витирачками, які так чудернацько й інтригуюче пахнуть, з талапканням Аделиних пантофликів, з її галасливою крутаниною, — більше його не лякає. Він вже звик вважати її своєю доменою, задомовився в ній і почав розвивати стосовно неї неясне почуття приналежности, вітчизни.

Хібащо несподівано спадав на нього катаклізм у вигляді шурування підлоги — повалення законів природи, хльости теплого лугу, що підмивають усі меблі, і грізне шургання Аделиних щіток.

Але небезпека минає, щітка, сумирна й нерухома, тихо лежить у кутку, сохнуча підлога мило пахне мокрим деревом. Німрод, знову повернений до своїх нормальних прав і до свободи на власному терені, відчуває живу охоту хапати зубами старий коц на підлозі і торгати ним з усієї сили направо й наліво. Втихомирювання стихій наповнює його невимовною радістю.

Та ось він стає, як укопаний: перед ним, за яких три песячих кроки, посувається чорна машкара, потвора, що швидко суне на прутиках багатьох покарлючених ніг. Потрясений до глибини Німрод поводить зором за скісним курсом блискучого страховида, напружено стежачи за цим пласким, безголовим і сліпим тулубом, несеним несамовитою рухливістю павучих ніг.

Щось у ньому на той вид назбирується, щось дозріває, бучавіє, чого він сам іще не розуміє, ніби якийсь гнів або страх, але радше приємний і поєднаний з дрожем сили, самопочуття, агресивности.

І раптом він припадає на передні лапки і викидає з себе голос, ще йому самому не знаний, чужий, зовсім не подібний до звичайного квиління.

Викидає його з себе раз, і ще раз, і ще, тоненьким дискантом, який щохвилі пускає півника.

Але надаремно апострофує він комаху цією новою, зродженою з раптового надхнення мовою. В категоріях тарганячого інтелекту немає місця на цю тираду, і страховид далі відбуває свою скісну туру до кутка покою, серед рухів, освячених одвічним тарганячим ритуалом.

Що не кажіть, почуття ненависти ще не має тривалости і сили в душі песика. Новозбуджена радість життя перетворює кожне почуття у веселість. Німрод ще гавкає, але сенс його гавкання непомітно змінився, воно стало своєю власною пародією, — прагнучи висловити, по суті, невимовну вдатність цієї прегарної імпрези життя, повної пікантности, несподіваних пострахів і чудасій.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. "Цинамонові крамниці", "Санаторій Під Клепсидрою". — Львів, ВС "Просвіта", 1995.

Пан

В куті між задніми стінами шоп і прибудовок був завулок подвір'я, найдальша, остання віднога, замкнута межи комору, виходок і задню стіну курника, — глуха затока, поза яку виходу вже не було.

То був найдальший ріг, Ґібральтар того подвір'я, і він розпачливо бив головою у сліпий паркан з поземних дощок, замикаючу і остаточну стіну того світу.

З-під його замшілих дилин витікала смужка чорної, смердючої води, жила гниючого, масного болота, що ніколи не висихала, — єдина дорога, яка почерез границі паркана виводила у світ. Але розпач смердотливого завулка так довго бив головою в ту загату, що аж розхитав одну з поземних, потужних дощок. Ми, хлопчаки, доробили решту і виважили, висунули тяжку замшілу дошку з укріплення.

Так ми зробили вилам, відкрили вікно на сонце. Станувши ногою на дошці, кинутій через баюру, як міст, в'язень подвір'я міг у поземній позиції протиснутися через шпару, яка випускала його в новий, провійний і розлогий світ. Був там великий, здичавілий, старий сад. Високі груші, розложисті яблуні росли тут зрідка могутнім групами, обсипані срібним шелестом, кипучою сіткою білявих полисків. Буйна, змішана, некошена трава покривала пухнастим кожухом хвилясту місцину. Були там звичайні, трав'янисті лугові стебла з пір'ястими волотями колосків; були делікатні філіграни дикої петрушки і моркви; поморщені і шорсткі листочки розхідника і сліпої кропиви, що пахли м'ятою; ликуваті, блискучі бабки, скроплені ржею, що вистрілювали кетягами грубої, червоної каші. Все це, сплутане й пухнасте, напоєне було лагідним повітрям, підбите блакитним вітром і напахчене небом. Коли лежиш було в траві, то вкриваєшся собі цілою блакитною географією хмар і плинучих континентів, дихаєш цілою розлогою мапою небес. Від того спілкування з повітрям листки і паростки покрилися делікатними волосками, м'яким нальотом пуху, шорсткою щетиною гачків, немов би для хапання і затримування перепливів кисню. Той делікатний і білявий наліт споріднював листя з атмосферою, давав йому сріблястий, сірий полиск повітряних хвиль, тінистих задумань між двома зблисками сонця. А одна з тих рослин, жовта і повна молочного соку в блідих стебелинах, надута повітрям, пагонила зо своїх порожніх пагонів вже саме повітря, сам пух у вигляді пір'ястих молочакових куль, розсипуваних повівом і безголосо всякаючих у блакитну тишу.

Сад був розлогий і розгалужений кількома відногами і мав різні зони і клімати. В одній стороні він був відкритий, повен молока небес і повітря, і там він підстеляв небу щонайм'якшу, найделікатнішу, найпухнастішу зелень. Але в міру того як він опадав у глиб довгої відноги і поринав у тінь межи задню стіну запустілої фабрики содової води і довгу, готову завалитися стіну стодоли, він виразно похмурнів, ставав оприскливий і недбалий, запускався дико і нехлюйно, сердився кропивою, з'їжачувався будяками, паршивів усіляким бур'яном, аж у самому кінці, межи стінами, в широкій прямокутній затоці, тратив будь-яку міру і впадав у шал. Там то не був уже сад, тільки пароксизм шаленства, вибух люті, цинічне безсоромство і розпуста. Там, розпаплюжені, даючи попуск своїй пасії, паношилися порожні, здичавілі капустини лопухів — величезні відьми, що роздягалися серед білого дня зо своїх широких спідниць, скидаючи їх з себе, спідниця за спідницею, аж їх здуті, шелесткі, дзюраві ошалілими клаптями хоронили під собою те байстрюче плем'я. А зажерливі спідниці пухли й розпихалися, видиралися одна на одну, розпирали й накривали одна одну, ростучи разом здутою масою листяних блях аж під низький острішок стодоли.

То було там, де я уздрів його єдиний раз в житті, о непритомній від жару годині полудня. То була хвилина, коли час, ошалілий і дикий, зривається з цепу подій і, як збіглий волоцюга, жене з криком навпрошки через поля. Тоді літо, позбавлене контролю, росте без міри і рахуби на цілому просторі, росте з диким імпетом на всіх усюдах, у два літа, у три літа, у якийсь інший вироджений час, в несосвітенний розмір, у безумство.

О тій годині опановував мене шал ловлення метеликів, пасія спобігання тих мигтючих плямок, тих блудних пелюсток, що тряслися у розвогненому повітрі недозигзаґом. І трапилося тоді, що котрась із тих яскравих розпалася в леті на дві, потім на три, — і той тремтливий, сліпучо білий триплян вів мене, як блудний вогник, через шал будяків, що палилися у сонці.

Допіру на межі лопухів я затримався, не сміючи поринути у те глухе заглибище.

І тоді я раптом уздрів його.

Занурений у лопухи по пахви, він чапів передо мною.

Я бачив його грубі коркоші в брудній сорочці і нехлюйний канцур сурдута. Причаєний, як до скоку, він сидів отак — з коркошами, згорбленими мов би великим тягарем. Його тіло хехкало з натуги, а з мідяного, в сонці обличчя котився піт. Нерухомий, він, тяжко працював, моцуючись без руху з якимось величезним брем'ям.

Я стояв, прицвяхований його зором, який узяв мене мов би в кліщі.

То було обличчя волоцюги або пияка. Віхоть брудних пелехів вихрився над чолом, високим і випуклим, як гладка каменюка, обточена рікою. Але те чоло було скручене в глибокі борозни. Невідомо, чи біль, чи палючий жар сонця, чи надлюдське натуження вкрутилося так в те обличчя і напнуло риси до луску. Чорні очі вп'ялися у мене з надривом найвищого розпачу чи болю. Ті очі дивилися на мене і не дивилися, бачили мене і не бачили зовсім. То були лускаючі вирла, напружені найвищим піднесенням болю або дикою насолодою надхнення.

І раптом з тих рис, натягнутих до луску, вибочилася якась страшна, перекошена стражданням Гримаса і та Гримаса росла, брала в себе тамте безумство і надхнення, пучнявіла ними, вибочувалася щораз більше, аж ось прорвалася і заричала, захарчала кашлем сміху.

Потрясений до глибини, я бачив, як він, гигочучи сміхом з могутніх грудей, зрушився поволі з карячок і, згорблений, як гориля, з руками у спадаючих лахманах штанів, утікав, чалапаючи через капловухі бляхи лопухів великими скоками, — Пан без флейти, що лопотить сполохано у свої отчі нетрі.

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Пан Кароль

Суботнього пополудня солом'яний вдівець дядько Кароль вибирався до літньої садиби в годині ходи від міста на відвідини дружини та дітей, котрі там відпочивали.

Відколи дружина покинула помешкання, його ніхто не прибирав, ліжко ніколи не застелялось. Знищений і спустошений опівнічними гульбищами, в які його втягували ті спекотні та пусті дні, пан Кароль приходив додому пізньої ночі. Тоді зібгана та холодна, неймовірно розкидана постіль була для нього благою пристанню, спасенним островом, до котрого припадав всіми рештками своїх сил, неначе потерпілий з корабля по багатьох днях і ночах поневірянь по розбурханому морю.

Навпомацки, напотемки падав десь між білавих гір, пасм і звалів холодного пір'я і спав в безладі, навспак, вниз головою, занурений в пухку м'якість постелі, ніби хотів пробуравити, пройти наскрізь ті виростаючі вночі, потужні масиви перин. Уві сні, як плавець з водою, боровся з тією постіллю, вминав і місив її своїм тілом, немов велику діжу тіста, в котру впав, і ледь світ просинався від задухи, пітний та вижбурений на берег постелі, котру не міг здолати в тяжкій нічній боротьбі.