Читати книгу - "Біла стрічка в твоєму волоссі, Шрамкова Яна"

Коли я повернулась, мабабуся вже не кашляла, від незнайомого в нашій кімнаті не було й сліду, зате в нас сиділа більша частина мешканців будинку пенсіонерів. Сестри Бернадетти серед них не було. Ми з мабабусею більше не згадали незнайомого чоловіка жодним словом, проте від того дня справді не раз мало не вмирали від ляку, коли озивалась гармонь малої Зузи. Втім, навіть уві сні нам не спадало на думку, що він прийде насправді.

IV

— Шімонко Студенкова, замість висиджувати з чоловіками, краще втри носа, аби не висіла свічка!

Це образливе звинувачення кинула мені в обличчя бабка Чубка якраз у ту хвилину, коли я саме захопилася розмовою зі старим паном Спіхульським, і цим вона геть позбавила мене надії вивідати щось конкретніше про життя летючих упирів. Був початок березня, і думка про упирів серйозно непокоїла мене вже цілих два тижні, відверто кажучи, якраз відтоді, коли востаннє я відвідала наш бункер. Саме того дня Якуб утаємничив мене в свій задум зробити зуби гострими, обпилявши їх наждаком.

Якуб був молодший за мене на два роки, чотири місяці і тринадцять днів. Я познайомилася з ним ще на Калінчаковій вулиці, куди він час від часу приходив погратися з нами; потім я зустрілася з ним на початку січня на розі пошти, де він продавав перші проліски. Якуб прожив у дитячому будинку майже шість років і повернувся додому, тільки-но його мама прийшла до думки, що він уже в такому віці, коли дівчина може допомагати матері по господарству. Якуб марно протестував, мовляв, він чоловічого, а не жіночого роду, його матері було досить, що він має дві руки, якими може штовхати перед собою глибоку дитячу коляску. Якуб мав чотирьох братів, двоє були ще у пелюшках, один у виправному будинку, а останній ходив до школи. Спочатку в бункері ми зустрічалися тільки удвох. Якуб і я. Пізніше, коли випадала нагода вже тільки згадувати про цей короткий період нашого товариського життя, я не раз із гіркотою дивилася на невелику дірку в стелі нашого бункера й думала про назавжди втрачені дні, коли стеля ще не була зруйнована, а ми з Якубом ревно розучували п'єсу "Камінні серця". У п'єсі я поперемінно грала то бідну матір, що над постіллю вмирущого сина голосить^ заламує руки і в інший спосіб виражає своє безмірне горе від утрати сина, то безжальну смерть, яка навшпиньки обходить ліжко й холодними руками тягнеться до нової жертви. Якуб охоче виконував роль бідолашного сина, але найбільше любив грати вітчима. Жорстокого вітчима мучило нечисте сумління, бо він до смерті побив нерідного сина, і мучило його з такою настирністю, що він аж збожеволів, і з рота в нього потекла слина. Коли б через кілька днів я бодай словом згадала, з яким задоволенням Якуб створював цей образ і яке щоразу мав геть заслинене підборіддя, він порішив би мене, поза всяким сумнівом, найстрашнішою смертю.

З кожним новим спектаклем ми поліпшували свою гру, але так і не дограли до кінця, бо якогось дня, саме посеред найчутливішої сцени, коли я з усієї сили тримала Якуба в обіймах, аби не віддати його немилосердній смерті, над нашими головами почувся тріск, і не встигли ми опам'ятатися, як на підлогу нашого бункеру упав Мартін Алес.

Мартінові Алесу було чотирнадцять років, він ніколи не жив у притулку, ні в дитячому, ні для пенсіонерів. Він мав маму і батька, але, як це часто буває у благополучних родинах, мав і свої труднощі, бо був одинаком. Він не належав до нашого бункера, та коли буквально звалився на нас, нам не вистачило духу прогнати його.

Наш бункер містився на першому поверсі будинку на Придавковій вулиці, в будинку, який уже кілька місяців тому був підготовлений до зносу. Вся При-давкова вулиця вважалася об'єктом, приреченим на зруйнування. І це, мабуть, була єдина причина, чому наша вулиця притягувала Мартіна, мов магніт залізо. Як ми згодом довідалися, батько Мартіна був архітектор, втім, архітектор без грана фантазії, як про нього висловився сам Мартін. Відколи Мартін спостерігав за батьковою роботою, за тим житловим районом, який будували точно за його проектом, він прийняв остаточне рішення — стати фахівцем у справі знесення будинків. І тому він оглядав будинок за будинком, й коли одного дня роздивлявся другий поверх якогось будинку, під ним провалилася підлога, й він упав просто до нашого бункера.

— Не бійся, друже, я не людожер,— добродушно мовив Мартін Алес, вигрібаючись із-під купи цегли і з інтересом роздивляючись Якуба, який і досі ніжив* ся в моїх обіймах. До смерті для мене лишиться загадкою, як я могла так довго тримати його на руках, адже Якуб важив тридцять кілограмів і я часом не могла втримати його навіть хвилину. Втім, Якуб ніби не усвідомлював незручності свого становища. Обіймав мене обома руками за шию так упевнено, ніби я носила його на руках відтоді, як він народився. Я не мала ані найменшого уявлення про те, що Якуб замишляє, окрім того, мене починав серйозно непокоїти вираз його обличчя. І хоча Мартін Алее у цю хвилину був для нас хіба що незнайома людина й свого роду незваний гість, Якуб не мав жодної причини дивитись на нього так зневажливо й погордливо, надто коли цей погордливий погляд він міг дозволити собі з однієї-єди-иої причини—я ж бо і досі тримала його на руках.

— Злазь,— просичала я.

Якуб енергійно зіскочив на землю й обернувся до незнайомого хлопця, який, чемно всміхаючись, спостерігав за нами. Якуб сказав:

— Через чотири місяці мені буде одинадцять років! Розгублена, я подивилась на незнайомого хлопця,

але не помітила, щоб Якубова поведінка приголомшила його. Зате мене вона приголомшила і то добряче. Я запитувала себе, чи, бува, в Якуба від переляку не завернув глузд за розум, бо чого б він іще розповідав про те, скільки йому років, замість привітатися або бодай спробувать прогнати незнайомого з нашого бункера? Мій подив невдовзі перейшов у страх, бо незнайомий хлопець відкашлявся і сказав:

— Я радий зустрічі.

Якуб навіть бровою не повів, хіба що помалу, з гідністю покивав головою. Потім він указав на мене й недбало зауважив:

— Шімонці вже минуло тринадцять, але ж вона дівчисько.

Перше ніж я встигла усвідомити, що означенням "дівчисько" мені заподіяно першої тяжкої і безпідставної кривди, Мартіп Алес заговорив про те, що привело його до нас. Якщо я добре розуміла, причина полягала в новому способі руйнувати старі будинки, який називався "коминовий відстріл" і який був, принаймні за словами Мартіна Алеса, своєрідним рішенням, як місту позбутися старих і непотрібних розвалюх. Якуба враз зацікавили Мартінові плани на майбутнє. А мене аж ніяк. Ані на макове зерня мене не обходило,—

позбудеться місто чи не позбудеться старих розвалюх, а "коминовий відстріл" не був мені до душі ще й то* му, що після його застосування зник наш дім на Ка-лінчаковій вулиці, а в майбутньому міг щезнути зі світу й наш бункер. Мартіи Алес детально описав перебіг цілої акції. Якуб навіть не дихав. Зате я пихтіла від злості, наче паровоз. Динамітні заряди! У різних місцях. Висадити в повітря точно у визначений час"

— А потім? — нетерпеливився Якуб.

Мартін видобув із себе чудернацький хриплий крик і різко скинув руки над головою. Якуб затамував подих. Нізащо в світі я не могла зрозуміти, чому вони обидва в такому захваті, коли уявили собі, як ціла вулиця злетить у повітря, й тому я мало не луснула від злості.

— Страшенно цікаво, хіба не так, Якубе?—поблажливо зауважила я, коли Мартін Алес закінчив розповідати, але Якуб байдужливо відвернувся від мене, тож я зі своєю іронією залишилася в безнадійній меншості. Правду кажучи, своєю незвичною поведінкою Якуб починав мене вже по-справжньому дратувати. Він не тільки вдавав, що спізнав усю мудрість світу, а й поводився так, ніби крізь дірку в стелі упав до бункера не Мартін, а я.

З кінчика язика в мене уже мало не злетіло не дуже приємне зауваження, коли раптом озвався Мартін.

— Шімонка має рацію. Я щось забалакався.— Він підвівсь і розгублено глянув на свої ноги. Окрім того, що Мартінові ноги були геть подібні до турецької шаблі, в око впадало ще й те, що одна холоша штанів була розірвана від коліна аж по кісточку.

— Я, мабуть, змушений буду тут лишитися. Принаймні, поки стемніє,— сказав Мартін і знову сів на купу цегли. В його голосі не було й тіні сорому, коли він пояснив:

— Бо інакше дістану від мами такої прочуханки, яка вам обом і не снилася.

Той факт, що й Мартін Алес дістає прочуханки, трохи пом'якшив моє затяте серце, і я кинулася зробити один із небагатьох моїх благородних учинків.

— Голку я маю, але нитку тільки білу,— мовила я, трохи поміркувавши, чи не штрикнути мені Марті-на Алеса голкою, просто так, для застереження, аби не потикався більше до нашого бункера. Втім, невдовзі, перш ніж устигла здійснити або відкинути цей свій кровожерливий задум, за моєю спиною почулося задоволене рохкання, а це було непомильною ознакою того, що Якуб радіє з чогось. Непомітно я озирнулась. Якуб указував на мене пальцем. Він так захопився, що навіть не побачив, коли я обернулася, й тому я дегко прочитала слова, які віц передав Мартінові абеткою пальців;

— Я ж тобі казав! Шім — дівчина, але це випадково, в усьому іншому вона цілком на висоті.

— Мені це дуже приємно,— поважно мовила я і скорчила таку гидку гримасу, що Мартін мало не впав з отих своїх кривих ніжок.

Досить довго я сподівалася, що Якубові зрештою набридне товариство Мартіна Алеса і ми знову повернемося до своїх ігор, але я дуже помилилась. Якуб не відступав од Мартіна ані на крок і через два тижні, а я теж якось звикла до Мартінової присутності. Зимові вечори були холодні й довгі. У бункері ми зустрічалися хіба що зрідка. Відколи робітники познімали з завіс вікна й двері, там не можна було всидіти від холоду. За два найморозяніших тижні ми втрьох оглянули дванадцять "коминових відстрілів", двадцять сеансів у кінотеатрі "Час" і прослухали принагідно кілька лекцій, які нам безкоштовно прочитав Мартін Алес. Мартін поступово показав нам не лише кілька справді вдалих "каминових відстрілів", а й свою унікальну колекцію тарганів. Вона складалася щонайменше зі ста екземплярів, а мені від отих чорних угодованих екземплярів, мабуть, разів триста хотілося блювати.

Одного дня у Якуба відбувся серйозний родинний конфлікт.