Читати книгу - "З ярмарку, Шолом-Алейхем"

Нещастя, та й годі!.. І ось Ліфшиць приїхав, значиться, до свого родича Нохема Вевикова шукати поради — що його робити? Заявити становому? Звернутись до тальненського цадика? Чи, може, зовсім виїхати з Глибокого?

Вислухавши розповідь Ліфшиия, Нохем Вевиків одразу спитав, де спить служниця й які у неї відносини з хазяйкою. Ліфшиць аж образився. По-перше, Фейгеле їхня родичка, бідна дівчина, яку його жінка збирається видати заміж, дати посаг, і ведеться їй у них дуже добре. По-друге, спить вона, наче вбита, десь там, на кухні, біля замкнених дверей.

— Може, в неї є знайомі на селі? — знову спитав Нохем.

Ліфшиць неабияк обурився й розкричався:

— Звідки в неї можуть бути знайомі на селі? Чи ти, може, думаєш, що домовик — сама Фейгл?

— Крий боже,— відповів йому Нохем Вевиків і, добре посміявшися з дурного родича, спробував його переконати, що бісів і домовиків взагалі нема. Та Ліфшиць навіть слухати не хотів цього і присягався: щоб він так удостоївся почути ріг месії *, як він чув уночі сопіння якоїсь живої істоти, дряпання пазурів, а другого дня вранці бачив на посиланій піском долівці в кухні якісь дивні сліди, наче від курячих ніжок.

Побачивши, з ким має справу, Нохем Вевиків повернув, як то кажуть, дишель на другий бік. Цілком можливо, що це таки справді біс. Проте йому, Дохемові, самому б хотілося упевнитися в цьому, і якщо Ліфшиць не заперечує, він, Нохем, поїде з ним у село, щоб побачити на власні очі. І хай уже разом із ними їде й молодший Нохемів брат, Нісл Вевиків, чи то Нісл Рабинович.

— Наш Нісл,— пояснив Нохем,— молодий, спритний чолов'яга, нівроку, дужий. Він колись відлупцював станового пристава, тому слід гадати, що зуміє упоратись і з домовиком... Отже, їдемо?

— З превеликою охотою! — підхопив Ліфшиць його пропозицію.

Закутавшись у теплі єнотові шуби, вони сіли в ґринджоли й поїхали в Глибоке до Ліфшиця. Прибули вони в село надвечір. Дорогих гостей зустріли дуже привітно, і хазяйка заходилась готувати на їх честь молочну вечерю. Тим часом розмова йшла про нечисту силу, яка занадилась до них.

Коли Фейгл почала подавати на стіл, Нохем завів мову про те, що він — та, власне, вся родина Рабинови-чів — мають звичку на диво міцно спати: можна їх винести разом з ліжками, можна стріляти з гармат — вони не почують! Проте ніяких духів, бісів, домовиків вони не бояться, хоча й везуть із собою гроші: вони ж не дурні якісь і гроші зашили, пробачте, в білизну, яку на ніч не скидають. Вони взагалі не вірять у нечисту силу, в чаклунів тощо. Це лихі люди вигадали, а простаки їм вірять!

На це Ліфшиць наївно озвався, що було б дуже добре, якби домовик узявся до них цієї ночі,— хай знають, як це приємно. За такими балачками провели весь вечір. Випили ще й вина, і брати, прикинувшись, ніби захмеліли, лягли спати й погасили світло. Незабаром в хаті розляглося оглушливе хропіння гостей, вони хропли на всі заставки — влаштували цілий концерт!

Десь опівночі почувся раптом крик і шум бійки, лунали якісь дивні вигуки єврейською й неєврейською мовами. Злякані Ліфшиці прокинулись, засвітили свічки, і перед їхніми очима постала така картина: у Нохема в руках борсалася з усієї сили зв'язана Фейгеле-диявол, а здоровезний Нісл боровся з волосним писарем села Хведором. Писар до крові покусав йому руки, але Нісл міцно тримав його й зв'язав, як барана. Уранці їх обох, служницю Фейгл і писаря Хведора, повезли у волость. Там поставили два відра горілки й стали ось на чому: оскільки Хведір сам волосний писар, то хай він признається й віддасть усе, що забрав за допомогою служниці у Ліфшиців, тоді його лише злегка відшмагають для годиться — й край. А до дівчини приступили по-доброму, запевнили, що передавати її до рук властей ніхто не збирається, хоча вона диявол, гультяйка й гірша за вихрестку... Хай тільки скаже, де перли та інші речі, і їй дають слово честі, що повезуть у місто й негайно віддадуть якнайкраще заміж, з музикою, з весільним вбранням, з весільною вечерею, як пристойну, чесну дівчину, і жодна жива душа не дізнається про всю цю історію.

Так воно і вийшло. Жениха їй підшукали бравого хлопця. Звали його Мойше-Герш, і був він дамський кравець. Рабиновичі були за сватів і шаферів. На весілля зібралося все містечко, прийшло навіть начальство. Випили незліченну кількість пляшок вина й пива, і Нісл Рабинович із становим приставом так танцювали, що варт було подивитися на це видовище!

Після весілля Фейгеле не можна було пізнати: побожна, як рабинша, на чоловіків очей не зводить, а з хлопчаками Нохема Вевикова вона ніби ніколи й не зналася. І коли хто-небудь потребував допомоги, Фейгеле перша зголошувалася піти по місту з хусткою в руках на збір пожертв. Що й казати, цілком благочестива жінка, справжня праведниця! А втім, дівоче прізвище Фейгеле-диявол залишилося за нею назавжди. Про це вже подбали хлопчики Нохема Вевикова, а особливо середульший, найбільший шибеник, автор цих рядків.

16

РІДНЯ

Три брати — три різних типи. —Справа з казною. — Дядько Пиня танцює "на свічниках"

Батько героя цієї розповіді Нохем Вевиків мав ще двох братів: Пиню Вевикова й Нісла Вевикова, того самого, про якого вже йшла мова. І дивна річ: кожен із цих братів мав свою вдачу, один на одного анітрошечки не був схожий. Найстарший, Нохем Вевиків, являв собою, як ми вже знаємо, суміш хасида * й просвітника, філософа й молільника, знавця талмуда й казуїста, а вдачею своєю він був тихий, замкнутий, меланхолійний. Другий брат, Пиня Вевиків, вродливий, з пишною бородою й гарними, усміхненими очима, визначався винятковою побожністю й носив довжелезний талескотн. З натури жвавий, компанійський і завзятий громадський діяч, він ще мав славу людини, яка майстерно справляє обряд обрізання,— не заради грошей боронь боже, а просто з любові до божеської справи. Одне слово, то був чоловік гомінкий, завжди заклопотаний чужими справами, позовами, суперечками, непорозуміннями, конфліктами, примиренням сторін, допомогою вдовам, сиротам, взагалі всіляким біднякам. А ще ж є обов'язки старости в синагозі, в молитовні, в похоронному братстві, у товариствах любителів мішнаіс * і псалмів. Усе це було йому, здається, далеко дорожче за будь-які власні справи. І коштувало воно йому часто-густо не дешево. Та заради божеської справи нічого не жаль! Навпаки, що більше терпиш, то більша заслуга перед богом, і ремствувати в таких випадках не годиться, а то заслуга вже не є заслугою.

Ось, наприклад, пригадується така історія. Якось мали відбутися торги на відкуп пошти. Щоб уникнути ажіотажу, конкуренти домовилися, щоб той, хто хоче взяти на відкуп пошту, дав їм певну суму відступного, тоді вони не будуть набивати ціну й не зірвуть йому справу. Але ж вірити на слово конкурентам теж не можна, тому погодились передати гроші в надійні руки. А хто є надійніший за Пиню Вевикова? Отже, гроші залишили в нього й подалися на торги. Але той, що поклав цю заставу, утнув таку штуку: він удав, ніби відмовляється від торгів, забрав гроші й лише потім наставив усім носа! Конкуренти, звісно, поскаржилися куди слід. І тоді начальство взялося спершу до того, хто давав гроші на заставу, а потім і до того, хто їх прийняв: "А скажіть-но, будь ласка, добродію, що то у вас за оказія сталася?" Бідолаха Пиня розповів усю правду, і його судили за обкрадання казни. Його щастя, що замість в'язниці він відбувся тільки грошовим штрафом.

Гадаєте, це його провчило? Помиляєтесь! Там, де йдеться про громадські справи, про благо ближнього, власні інтереси не мають ніякого значення. Він, скажімо, міг облишити всі свої справи на базарі чи на ярмарку й побігти на виконання обряду обрізання. Та це річ цілком зрозуміла — недарма він мав славу майстра цієї справи. Але й жодне сирітське весілля без нього не обходилось, бо віддати убогу сироту заміж і танцювати цілу ніч з її бідними родичами — це ж, безперечпо, божеська справа, яка до того ще не дуже часто трапляється.

Згадавши про танці, важко утриматись і не висловити свого подиву з цього його хисту. Звідки взялося у цієї побожної людини таке вміння танцювати, та ще як гарно танцювати? Де він цього навчився? І хто був його вчитель за тих часів? Станцювати хасида, козачка або камарин-ської — це було йому за іграшки!

— Увага! Реб Пиня Вевиків танцюватиме хасида!

— Розступіться, люди! Реб Пиня Вевиків станцює козачка!

Або:

— Жінки, відійдіть набік! Реб Пиня Вевиків покаже нам камаринської!

Люди розступалися, звільняли йому місце, і дядько Пиня танцював хасида, козачка або показував камаринської. А присутні товпилися навколо й дивилися, зачаровані небаченим видовищем.

Що убогіше було весілля, то гучніша була гульба, тобто що убогіша була рідня молодої, то завзятіше танцював дядько Пиня й показував такі запаморочливі фортелі, що люди ахали від захвату. І все це тільки з бажання зробити добре діло, потішити молодих. Варт було подивитись, як Пиня Вевиків танцює "на свічниках", із палаючими свічками або "на дзеркалі",— так легко, так граційно, немов якийсь видатний танцюрист. За наших часів такі танці показували б у театрі за гроші й заробляли б на цьому неабияку копійчину. Сурдут скинуто, талескотн — на випуск, рукави закачано, штани, як завжди, засунуто в чоботи, ноги ледве-ледве торкаються підлоги, голова закинута догори, очі трохи примружені, а на обличчі — захват, піднесення, як під час молитви. Музики грають єврейську мелодію, присутні плескають у долоні, коло дедалі ширшає, а танцюрист, обминаючи свічники з палаючими свічками, танцює з чимраз зростаючим запалом, піднесенням! Ні, це був не танець! Це скоріше було, я б сказав, священнодійство, справжнє богослуження. І я знову запитую: як цей побожний єврей зумів досягти такої досконалості в мистецтві танцю? Де він цього навчився? І хто був його вчитель?

Захопившись танцями, ми поки що забули про третього брата, Нісла Вевикова, про якого скажемо кілька слів у наступному розділі.

ДЯДЬКО НІСЛ І ТІТКА ГОДЛ

Дядьно Нісл гуляє. —У пошані в начальства. — Не жінка, а напасть. — Удав із себе чиновника, наноїв біди й утік в Америку.—І Поетична іскра

У той час, як старші два брати, Нохем і Пиня Веви-кови, були правовірними хасидами, наймолодший брат, Нісл Вевиків, або, як він останнім часом називав себе, Нісл Рабинович, був цілком світська людина й чепурун: його сурдут мав ззаду розріз — це тоді називалося франтувати або вбиратись, як німець,— штиблети лаковані з пряжками, пейси ретельно підгорнуті.