Читати книгу - "Злочинна цивілізація, Шеклі Роберт"

Він записав результати обстеження в блокнот, звірив зі своїми таблицями, підійшов до шафи і став змішувати наркотики.

— Це, мабуть, небезпечно? — спитав Баррент.

— Не обов'язково,— мовив доктор Вейн.— У вас досить міцне здоров'я. Таки дуже міцне, та ще й украй низький індекс навіюваності. Звісно, якісь прослідки епілепсії є, можливо, внаслідок накопичення алергічних реакцій. Але тут нічого не вдієш. У нас іноді можна отримати психічну травму, що призводить до божевілля або смерті. Такі типи — цікавий предмет досліджень: дехто так поринає у свої видіння, що їх уже неможливо повернути до дійсності. Я думаю, що такий стан треба вважати формою божевілля, хоча насправді це й не так.

Лікар урешті змішав наркотики і набрав розчин у шприц. А Баррент засумнівався, чи правильно він зробив, прийшовши сюди.

— Може, відсунемо сеанс,— мовив він.— Я не певен, що...

— Ні про що не хвилюйтеся,— заспокоїв його лікар.— Це найкращий Магазин Снів на Омезі. Спробуйте розслабити м'язи. Напруження може спричинити тетанічні корчі.

— Гадаю, містер Аркдраген мав рацію. Мабуть, мені не слід було починати з видінь про Землю. Він сказав, що це небезпечно.

— Зрештою,— мовив лікар,— що таке життя без краплі ризику? А втім, найчастіше вражається мозок і розриваються кровоносні судини. А про такий випадок у нас є все необхідне.

Він заніс шприц над Баррентовою рукою.

— Я передумав,— мовив Баррент і став підніматися з ліжка. Доктор Вейн, ніби не чуючи його, застромив голку в руку.

— Якщо ти вже зайшов сюди, то знай: у Магазині Снів не передумують. Спробуй розслабитися...

Баррент розслабився. Він ліг на спину, і в нього у вухах зазвучав пронизливий спів. Вілл спробував зосередитись на лікаревім обличчі. Але обличчя стало іншим.

Обличчя було старе, округле й м'ясисте. Складки сала ховали підборіддя й шию. Обличчя було спітніле, приязне, стурбоване.

Це був Радник Баррентового п'ятого курсу.

— Слухай, Вілле,— мовив Радник,— ти повинен бути обачним. Треба навчитися стримувати свій норов, Вілле, треба!

— Знаю, сер,— відповів Баррент.— Але я просто збожеволів через...

— Вілле!

— Добре,— мовив Баррент.— Я буду обачним.

Він вийшов з ректорату університету й попростував у місто. Це було фантастичне місто: хмарочоси, вулиці на багатьох рівнях, які виблискували всіма переливами срібла й діамантів, пихате місто, що повелівало багатьма країнами і планетами. Баррент крокував по третьому пішохідному рівню і з люттю думав про Ендрю Теркалера.

Через Теркалера і його смішні ревнощі відхилили Баррентову заяву про прийом до Корпусу Дослідження Космосу. Тут його Радник нічим не міг допомогти — Теркалер мав надзвичайний вплив на Приймальну комісію. Лише через повних три роки він зможе знову просити про прийом. А тим часом буде прикутий до Землі і сидітиме без роботи. Бо ж він учився для позаземних досліджень. На Землі для нього не було місця, і ось тепер його відгородили від космосу.

Теркалер!..

Баррент зійшов з пішохідної доріжки й скористався експресом до Санте. Поки тротуар мчав, він обмацував маленький пістолет у кишені. На Землі забороняли мати зброю, і свій пістолет він дістав бозна-якими шляхами.

Він вирішив убити Теркалера.

Далі попливли якісь гротескові обличчя. Видіння потьмяніло. Коли зір його прояснів, Баррент побачив, що вже цілиться в миршавого косоокого чоловіка, чий крик про пощаду нагло урвався.

Донощик з похмурим і непроникливим обличчям бачив злочин і повідомив поліцію.

Поліцейські в сірій уніформі заарештували його й віддали під суд.

Суддя з неуважним пергаментним лицем виніс вирок: довічне заслання на планету Омега з неодмінним стиранням пам'яті.

Потім сон перетворився на коловорот жахів. Баррент дерся по масному стовпу, стрімкій скелі, намагався вибратися з колодязя з гладенькими стінами. За ним гнався Теркалерів труп з розпанаханими грудьми. Труп з двох боків підтримували похмуроликий донощик і пергаментноликий суддя.

Баррент біг пагорбом, вулицею, гребнем даху. Переслідувачі не відставали. Він забіг до тьмяної жовтої кімнати, зачинив і замкнув за собою двері. Обернувшись, він побачив, що замкнув себе разом з Теркалеровим трупом. З відкритої рани в грудях росли гриби, а покраяну шрамами голову вінчала червоно-синя пліснява. Труп наступав, тягся до нього, і Баррент пірнув крізь вікно головою вперед.

"Прокинься, Барренте. Ти перебрав. Прокинься."

Баррент не мав часу слухати. Вікно обернулося на шахту — він ковзав, чіпляючись за поліровані стіни, і врешті опинився в амфітеатрі. Там, по срібному піску, спираючись на оцупки рук і ніг, до нього повз труп. На величезній трибуні не було нікого, крім судді й донощика,— вони сиділи поруч і спостерігали.

"Він застряв".

"Що ж, я попереджав його..."

"Прокинься, Барренте. Це лікар Вейн. Ти на Омезі в Магазині Снів. Прокинься. Ще не пізно, якщо ти негайно опануєш себе".

Омега? Сон? Нема коли подумати про це! Баррент перепливав темне смердюче озеро. Суддя й донощик пливли слідом і штовхали труп, з якого мало-помалу злазила шкіра.

"Барренте!"

А тепер озеро заповнював густий кисіль, що лип до рук і ніг, ліз у рот, а суддя й донощик...

"Барренте!"

Баррент розплющив очі й опинився на регульованому ліжку в Магазині Снів. Над ним схилився трохи стривожений лікар Вейн. Поруч стояла медсестра з кисневою маскою і коробочкою зі шприцами. За ними був Аркдраген, який витирав спітніле чоло.

— Я й не думав, що з вами таке станеться,— мовив лікар Вейн.— Справді не думав.

— Він вихопився саме вчасно,— зауважила медсестра.

— Я застерігав його,— мовив Аркдраген і вийшов з кімнати.

Баррент сів.

— Що сталося? — спитав він. Лікар Вейн знизав плечима.

— Важко сказати. Можливо, ви схильні до циклічних реакцій, а може, й наркотики не зовсім чисті. Але таке більше одного разу не трапляється. Повірте мені, Громадянине Баррент, вживання наркотиків дає насолоду. Гадаю, наступного разу вам сподобається.

І далі тремтячи від побаченого, Баррент був певен, що наступного разу для нього не буде. Він не хотів ще раз пережити цю маячню.

— Я вже став наркоманом? — поцікавився він.

— О, ні,— мовив лікар Вейн.— Наркоманія настає після третіх чи четвертих відвідин.

Баррент подякував і розпрощався. Він підійшов до столу Аркдрагена й запитав, скільки слід заплатити.

— Нічого,— Аркдраген розуміюче усміхнувся.— Перше частування завжди за рахунок закладу.

Баррент вийшов з Магазину Снів і заквапився додому. Він отримав багатий матеріал для роздумів. Адже тільки тепер він остаточно переконався, що скоїв навмисне вбивство.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Бути звинуваченим в убивстві, про яке не пам'ятаєш,— це одне, а згадати самому вбивство, за яке тебе засудили,— зовсім інше. Такому свідоцтву не можна не вірити.

Баррент спробував розібратися у своїх розтривожених почуттях. До відвідин Магазину Снів він не відчував себе убивцею, дарма що його звинуватили на Землі. Найгірше, що припускав Баррент,— те, ніби він убив, раптом знетямившись від люті. Але холоднокровне обмислити і здійснити вбивство...

Чому він зробив це? Невже його жага помсти була така невгамовна, що її не стримали усі умовності Земної цивілізації? Певне, так. Він убив, хтось доніс на нього, і судовий вирок заслав його на Омегу. Він — убивця на планеті злочинців. Отже, щоб жити безжурно, йому треба просто не опиратися своєму природному нахилу до вбивства.

Проте Баррент переконався, що для нього це тяжко. Йому на диво мало подобалось лити кров. У День Вільного Громадянина він, дарма що вийшов озброєний на вулицю, так і не зміг примусити себе вбити хоч одного представника нижчих класів. Він не хотів убивати! З огляду на те, хто він і де перебуває, це був смішний забобон, але така вже в нього натура. Хай Тем Ренд і Джо скільки завгодно торочать йому про обов'язки Вільного Громадянина, Баррент і далі вважатиме вбивство гидотою.

Він спробував звернутися по допомогу до психіатра, і той сказав, що його нехіть до вбивства своїм корінням сягає в нещасливе дитинство. Ця фобія ще дужче посилилась внаслідок психічної травми в Магазині Снів. А відтак убивство, найбільше соціальне благо, стало йому огидне. Такий противбивчий невроз у людини, немов самою природою створеної для мистецтва смерті,— сказав психіатр,— неминуче призведе до руйнування Баррентової особистості. Єдиний вихід — усунути невроз. Психіатр запропонував негайне лікування в ізоляторі для злочинно нездатних убити.

Баррент відвідав ізолятор і почув, як божевільні пацієнти вигукували про доброту, справедливість, святість життя та інші непристойності. Він не хотів ставати одним із них. Може, він хворий, але ж не настільки!

Друзі застерігали його, мовляв, небажання допомогти собі доведе до біди. Баррент погоджувався з ними, але сподівався, що, вбиваючи тільки тоді, коли це буде необхідно, він уникне уваги високопоставлених осіб, які наглядають за виконанням закону.

Кілька тижнів, здавалося, його план мав успіх. Вія зневажав чимдалі категоричніші запрошення Магазину Снів і не відвідував релігійні відправи. Торгівля йшла жваво, і на дозвіллі Баррент вивчав рідкісні отрути і вправлявся у стрільбі. Він часто думав про дівчину. Баррент досі зберігав пістолет, який вона йому дала. Цікаво, чи колись він ще побачить її?

Він думав також про Землю. Після відвідин Магазину Снів у нього часом на мить оживала пам'ять, виникали неясні спогади: пошарпаний негодою будинок, купка зелених дубів, річковий вигин за вербами. Ці напівспогади про Землю сповнювали його нестерпною тугою. Як і всі мешканці Омеги, він по-справжньому хотів лише одного — повернутися на батьківщину.

А це було неможливо.

Потихеньку минали дні, і біда прийшла несподівано. Якось серед ночі загупали в двері. Ще й не прокинувшись як слід, Баррент одімкнув їх. Четверо чоловіків в уніформі ввірвалися до приміщення й повідомили Баррента, що його заарештовано.

— За що — спитав Баррент.

— За невживання наркотиків,— сказав один із них.— У вас є три хвилини, щоб одягтися.

— Що мені загрожує?

— Про це довідаєтесь в суді,— мовив агент. Він підморгнув іншому агентові й додав: — Але єдиний спосіб вилікувати ненаркомана — вбити його. Ну?

Баррент одягнувся.

Його завели до однієї з кімнат просторого Департаменту Юстиції. Кімнату називали Судом Кенгуру — на честь стародавньої англосаксонської судової процедури.