Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

Оце-то спадкоємець. Оце-то благословенний.

Дівчина піймала себе на думці, що не хоче відводити погляду в рідкісний момент щирості вищого. Регочеться, як захмелілий охоронець у ніч Нуелле, як простісінька людина з плоті і крові. Он і плечі ходять дрижаками від тамованого реготу.

— Після цілительського чаротворення, яке не мій профіль, добряче не вистачає кількох хвилин тиші і свіжого повітря… Та підозрюю, я щойно порушив дуже важливий кодекс, — пирхнув маестр і міцно стиснув долоню Канре, так що жар пройшов крізь дві пари рукавичок. — Моя біда. Вважай це вибаченням.

І тут Жаррак Прест схилився й поцілував її руку, наче крізь призму захмеління служка на коротку мить стала йому рівною.

Розділ 2. Бойове чаротворення

Канре не хотіла проблем. Втім, їх не меншало від простого небажання.

— Як мені розуміти це? — запитувала маестра Альвіанні, і її погляд з-під підкручених вій міг би здатися оманливо спокійним. Але служниця добре завчила: прихований гнів господині закінчиться більшою бідою.

— Це моя провина, — відповіла дівчина, вдихаючи розсипаний по густому килимові бежевий пил, до котрого вона майже торкалась кінчиком носа. — Я впустила пудреницю, коли прибирала, — додала, сподіваючись, що щирість зіграє на її боці.

— Я не про це спитала. Очевидно, що впустила, нещастя. Якби навмисне кинула на підлогу одну з таких баночок, то твоєї піврічної зарплати не стало б оплатити шкоду. А якби то був чаротворчий порошок — і загорівся б дім, тоді що?.. — У голосі господині наростало гуготіння. — Тобі. Заборонено. Торкатися. Їх. Розумієш?

— Так, маестро. — Канре мимоволі вдихнула розсипаної пудри і втиснулась чолом у килим ще дужче. — Я тільки поспішала прибрати до вашого повернення.

Вона б і хотіла, але не могла пояснити, що за напасть сіпнула руку саме тоді, коли пальці стискали філігранну баночку з гравірованою кришкою.

— Вони ж тобі подобаються, так? — спитала господиня раптом.

— Так, — погодилася Канре.

Дарма це заперечувати: маестра Альвіанні любила красу понад усе і вважала, що нічого вищого й святішого нема. Тож краще поділяти її погляди бодай на позір.

— Руйнувати красиві речі, нещастя, — це один із найбільших гріхів. Я хочу, щоб ти запам’ятала це, якщо хочеш жити в моєму домі, спати в теплі та мати платню, котрої вистачає не лише на черствий хліб й одну пару панчіх на рік.

— Так, маестро. — Канре задерев’яніла, знаючи: ось вони й наближаються до її покари.

— Я розумію, що слова не мають тієї ваги, як дії, тому зробимо так, аби ти запам’ятала. Підведися та дай мені свою руку.

Наступної миті пекучий спалах проник під шкіру Канре і попрямував донизу. Червоний поріз простягнувся від внутрішнього боку ліктя через зап’ястя й до долоні, набубнявів краплями крові й розболівся негайно, як маленька пожежа.

Маестра міцно тримала руку служки правицею, у лівій же стискала уламок скляної пудрениці, у крові. Краплі почали стікати до пальців і падати на килим. Канре очікувала, що і це розгніває господиню, проте та зачаровано спостерігала, як біжать донизу цівки.

— Бачиш, яка ти тендітна? — Холодні пальці пробіглися вгору до ліктя дівчини. — Торкни — і вже ламаєшся. Можеш бути скільки завгодно юною і красивою. Та ти не сильна, Канре. Уперта, як і Кара була. Але не сильна. Не думай, що тобі вдасться витримати більше, ніж їй.

Ніготь господині, округлий і відполірований до блиску, притулився до місця порізу, ніби хотів поглибити рану.

Дівчина закусила губи зсередини.

— Красу дуже легко руйнувати, — маестра врешті відпустила її руку. — Тепер поклич Юонну, аби прибрала тут. І не забувай про список справ. Візьмися за всі, що поза домом. Я не хочу тебе сьогодні бачити, чула? Не смій навіть з’являтися в парадних залах.

Канре вклонилася й поспішила до дверей.

Вона ледь не зіткнулася чолом до чола з Юонною. Подруга ревно дбала про лад у домі, який схвалила б господиня, тому несла свіжі квіти до вази в кінці коридору. Але Канре була майже певна: молодша служка стовбичила під дверима й підслуховувала.

— Овва… — видихнула та, більш зацікавлено, аніж співчутливо зиркаючи на кров на руці маестриної помічниці. — Дісталося добряче, так?

— Дивись, аби тобі не дісталося, — огризнулася Канре й пішла геть якомога швидше, бо їй не хотілося залишати криваві плями по всьому дому.

Щойно вона вийшла за двері світлого, пахкого й нагрітого сонцем покою, вузький і темний коридор одразу розвіяв усю задерев’янілість, котра опанувала перед господинею. Та вдосталь розпоряджалася шмагати слуг, утім куди гірше було, коли починала говорити отакими-от повчаннями і ранила Канре. Завжди несильно, але відчутно для того, аби подальша робота приносила тривалий біль. Чому господині забаглося так із нею чинити, дівчина не знала — знала лише, що ні Юонні, ні кому іншому особливої уваги не діставалося. А так часом їй думалося, що маестра мстить за щось. Або має непоясниму пристрасть до споглядання крові, яка витікає з порізів і прокладає стежки по шкірі. Але, певна річ, то безглузда думка.

Канре б натомість радо прийняла як покару залишитися без плати місяць чи два. Живучи в домі господині, вона могла би протриматись. А от доріжки крові нагадували про Кару. У той її найгірший день. Чи відає про це маестра? Ні, звідки. Мабуть, пані Альвіанні думає, що чинить милостиво. Врешті, жорстокість високорідних — знана річ. Не можуть вони по-іншому. Велика сила пожирає душу.

Підійди — згориш.

Мимоволі Канре згадала недавній прийом і молодого чаротворця з Вінну. Того, який наказав їй підвести погляд, не знаючи, що означають ці слова. Того, який — немислиме! — попросив вибачення й не забажав її тіла. І потім розсміявся та пішов собі на веранду вниз, до свіжого повітря.

Дівчина подумки попрохала святих, щоб у разі існування іншого життя дали їй народитись у Вінні — вочевидь, там до нижчих ставляться прихильніше. Про те, щоб народитися високорідною, дівчина навіть