Читати книгу - "Червоний князь, Тімоті Снайдер"

Попри ці підлаштування до модерної політики націоналізму, Франц-Йосиф залишався (за його власним зізнанням Теодорові Рузвелту) останнім монархом старої школи. Прихильний життєписець Франца-Йосифа зазначав, що сила його крилася саме в цілковитому незнанні ідей свого часу. Цісар відмовлявся користуватися телефоном чи ліфтом. Навіть коли вночі йому допікала хвороба, він не погоджувався прийняти свого лікаря, доки той не був належним чином одягнений у формальний сюртук. Він залишався абсолютним правителем, який обґрунтовував свою владу милістю Божою. Конституційне право, голосування для всіх осіб чоловічої статі, навіть сам парламент були дарами від правителя своїм підданцям — дарами, що їх можна було подарувати й відняти. Монарх постановив правити у згоді з конституційним законодавством, що його він надав, і в згоді з законами, що їх приймав парламент. Франц-Йосиф вирішив підтримати поступове поширення права голосу, вважаючи, що це зміцнить його справжню владу. Його девізом було «Viribus unitis», тобто «Об’єднаними силами».

Попри їхню справжність, успіхи правління Франца-Йосифа були надміру буденними, як для образів сну. Отже, в останній дії вистави Рудольф звернувся до Франца-Йосифа, сховавши пропущене століття за силою гри, а наприкінці тримати сцену вийшла Любов, яка скерувала увагу авдиторії на їхнього монарха. Усі, звісно, знали, що складні домовленості, які панували в імперії, були наслідком компромісу між супротивними силами. Старі нації отримали регіональні парламенти, нові — право голосу в імперському. Старі нації постачали Францові-Йосифу міністрів, а депутати з нових націй писали прогресивні закони. Старі нації отримали близькість до цісаря, нові — школи для наступного покоління. Кожен із цих компромісів неминуче розв’язував одну кризу і започатковував інші, які можна було розв’язувати в законодавчих та політичних рамцях монархії. Така незручна, але прийнятна дійсність лестила як націоналістам, які мали свої миті поміркованого успіху, так і цісареві, який мав свої десятиліття при владі. Дійсність ця тривала довго і могла тривати ще довше[11].

Ерцгерцог Штефан аплодував зі своєї ложі, хоча йому було неспокійно. Він усвідомлював, що любов означала національні компроміси, і підтримував як любов, так і компроміси. Однак він побоювався, що вік національних компромісів добігає кінця. Він знав, що габсбурзька сцена, на якій різні нації могли показувати характер, висловлювати свої претензії та вирішувати свої суперечки, мала темний вихід.

Національні компроміси непогано спрацьовували у володіннях самих Габсбургів, але не могли спинити національні претензії з-поза меж монархії. На північних та західних кордонах націоналізм вигнав Габсбургів із Німеччини та Італії; на сході й півдні поставали інші загрози. Об’єднання Німеччини та Італії завершилися, але не завершилися два інші — польське та югославське. Штефана як власника маєтку на Балканах найбільше непокоїла Сербія, південна сусідка Габсбургів, де правила династія, яка їх ненавиділа й прагнула отримати їхні землі. Між Габсбурзькою монархією і Сербією лежали спірні провінції Боснії та Герцеговини, що їх Габсбурги захопили лише декілька тижнів перед тим, у жовтні 1908 року. Тепер, у грудні 1908 року, газети переповнювали чутки про війну. Серед відвідувачів Придворної опери того вечора був голова генерального штабу Габсбургів, який хотів розпочати превентивну війну проти Сербії[12].

Коли стихли оплески після показу Цісаревого сну, до Франца-Йосифа дійшли погані звістки. Відень купав його в золотому світлі, опера — у хвалі його народів та вічности. Однак не в усіх частинах імперії його ювілей відзначали так само мирно. У Празі, де ту ж виставу грали в той же час, чехи протестували та бунтували. Габсбурзькі чорно-золоті прапори, урочисто вивішені з приводу свята, зірвано й осквернено. Де-не-де їх палили, так само як у Сербії. Деякі чехи навіть вирішили перейнятися справою Сербії як власною. Висловлюючи протест проти анексування Боснії та Герцоговини, вони вигукували: «Нехай живе Сербія!»[13]

У Франца-Йосифа було небагато часу, щоб зважити питання. У Празі проголошено надзвичайний стан. У Відні, в Придворній опері, знову піднялася завіса й розпочалася ще одна вистава. У легкій балетній п’єсі «З Батьківщини» танцівники та співаки в національних строях ішли сценою, проголошуючи любов кожної нації до імператора. На кінець вистави вони величезним хором стали обличчям до цісаря і проголосили свою спільну вірність. Штефан дивився на танцюристів зі свого місця в ложі. Він бачив, як дюжину націй монархії представляли народні костюми. Сам він носив комір Ордену Золотого Руна, відзнаку габсбурзького принца, але добре знав, що костюми можна міняти. Штефан волів менш передбачувані перетворення. У власному замку в Галичині він полюбляв улаштовувати костюмовані бали, на яких сам неодмінно з’являвся комічно переодягненим — як і личить мудрому штукареві.

Штефан розумів мрію цісаря: імперія народів, які зберігають відданість своєму правителеві, незважаючи на націоналізм. Він мав і власну мрію. Націоналізм був неминучим, як неминучим було й національне об’єднання, але вони не конче мусили послабити Габсбургів. Німецький та італійський націоналізми повернулися проти Габсбургів, залишалися Польща та Югославія. їхні національні прагнення обмежив Віденський конгрес і не згадували образи сну, та в житті ці питання поставили кулі й багнети. Франц-Йосиф з’ясував, що ключем до тривкости був компроміс, але дотепер жоден Габсбург не знайшов гарячих кольорів національного завзяття на прохолодній палітрі нерухомих образів сну і не спромігся примирити різкі маршеві мелодії національного визволення з лагідною гармонією традиційної імперії.

На думку Штефана, Польща залишалася останньою і найбільшою надією. Штефан вважав, що йому вдалося знайти спосіб примирити національний компроміс з імперською славою. Національний компроміс він укладе в самому собі, жертвуючи себе польській справі. Він не чекатиме на поклоніння підданого народу, а сам стане частиною цього народу. Він відмовиться від габсбурзької держави на користь грубої дійсности національної політики, покине столицю після свята й повернеться до коронної землі Галичини як габсбурзький ерцгерцог, але також як польський князь. Він вивчив польську мову, а також студіював польське мистецтво та історію. Свій замок він перебудував у польському стилі, а для своїх дітей найняв польських наставників. Троє його доньок приймали у себе нащадків польської аристократії. Нехай війни на Балканах ведуть інші; Штефан волів