Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

Я все ж змогла викинути зі своєї голови те, що побачила у ванній кімнаті. Мені навіть стало смішно з цієї ситуації. Заснула я досить швидко, а зранку знову прокинулася від яскравих сонячних променів. Треба сказати Гордію, щоб він купив штори в цю кімнату. Я не звикла так швидко прокидатися, але через яскраве світло не могла довго спати.

Я почистила зуби та вмила обличчя, а після цього вдягнула свій спортивний комплект оливкового кольору. Своє волосся я зав'язала у високий хвіст, щоб воно мені не заважало, а також взула кросівки. Я взяла скручений килимок для йоги, який привезла з дому та швидко спустилася на перший поверх. Я помітила, що двері на терасу відчинені, тому попрямувала туди. На вулиці за столиком сидів Гордій, тримаючи в руці чашку з кавою. Він був одягнений в чорну футболку та темні джинси. Його волосся, як завжди, було ідеально вкладене.

— Ти кудись ідеш? — поцікавилася я.

— І тобі доброго ранку, Поліно! — сказав він.

— Не такий він вже і добрий, — фиркнула я. — Ще навіть восьмої нема, а я вже на ногах.

— Погано спалося? — На його обличчі з'явилася нахабна посмішка. — Не могла забути те, що побачила вчора? Мабуть, весь час думала про мене.

— Звісно! — я засміялася. — Мене так розсмішила ця ситуація, що я ледве заспокоїлася. Це ж треба таке, еге ж? Лише другий день тут, а вже встигла побачити тебе голого. Як розумієш, тобі вже більше нічим мене не вразити.

— Ох, Полінко! — Гордій уважно подивився на мене. — Мені ще є чим дивувати тебе.

— Навіть не сумніваюся, — пробурмотіла я. — Ну, гаразд! Ти думай, як будеш дивувати мене, а у мене зараз справи.

— І що це в тебе за справи такі?

— Ось! — я підняла килимок вгору. — У мене зараз тренування. Не підкажеш, де мені краще займатися?

Я оглянулася по сторонах у пошуках зручного місця для тренування. Переді мною був басейн, а за ним якраз була велика територія з травою.

— Де хочеш, — байдуже відповів Гордій.

Я пригледіла собі містечко біля паркану. Збоку ще розташовувалася виїзна доріжка з гаража до воріт. Може, колись мені захочеться пострибати на скакалці. Ця доріжка ідеально підійде мені для цього.

— Ти так і не відповів на моє запитання, — згадала я і подивилася на Гордія. Він зробив ковток кави та перевів свій погляд на мене. — Куди ти зібрався?

— Їду в магазин за продуктами, — відповів хлопець. — Сьогодні ж дідусь має прийти до нас на вечерю.

— Точно! Він буде сам?

— Може, мама теж захоче навідатися. Побачимо за ситуацією. — Гордій піднявся зі стільця. — Тобі щось треба купити в магазині?

— Ох, я... Не знаю, — розгублено відповіла я. — Наче ні.

— От і прекрасно!

— Хоча знаєш, купи штори в мою кімнату.

— Штори? — перепитав він, насупившись. — В продуктовому магазині?

— То поїдь в інший магазин, — сказала я та закотила очі. — Нічого страшного не станеться, якщо витратиш трохи більше часу. Я не можу спати без штор.

— Я схожий на чоловіка, який вміє обирати штори? — роздратовано спитав Гордій. — Сама купиш собі.

— Серйозно? — здивувалася я. — Тобто ти дозволиш мені купити щось в цей будинок? За твої гроші, звісно ж.

— Лише штори, Поліно. Ти не господиня в цьому домі.

— Тоді сам купуй усе. І штори теж! — ображено фиркнула я та попрямувала до того місця, яке обрала собі для тренування.

Не господиня, бачте! Ніби тут ще якась інша жінка є. Я роздратовано розстелила килимок на траву та ввімкнула відео з тренуванням на телефоні. Спочатку потрібно було розім'ятися. Одна хвилина бігу на місці, нахили в сторони та стрибки з однієї ноги на іншу. Вже від розминки мені стало важко дихати. Я зігнулася, поклавши руки на коліна, намагаючись внормувати дихання. Потім помітила, що двері в гаражі піднялися вверх і звідти виїхав білий джип. Я одразу ж вирівнялася та втягнула живіт, слідкуючи поглядом за автомобілем. Гордій помахав мені рукою з вікна, нещиро усміхаючись, а тоді нарешті виїхав з воріт. Я полегшено видихнула, коли залишилася сама. Добре, що хоч він не буде спостерігати за моїм тренуванням. Я майже таки вмирала на кожній вправі. Тиждень перерви дав своє і навіть звичайні бурпі, які я раніше робила на одному диханні, зараз давалися мені дуже важко. Година тренування та двадцять хвилин розтяжки стали для мене справжнім пеклом. Ноги тремтіли, а кожен м'яз мого живота болів так, наче мене хтось побив. Я лягла на килимок, важко дихаючи. Моя шкіра була липкою від поту, а топ майже повністю мокрим. Сьогодні ще й так жарко. За все тренування я випила літр води. Я ледве піднялася з того килимка та повільно попрямувала до ванної кімнати, щоб прийняти душ. Холодна вода допомогла мені освіжитися і тепер я уже відчувала гордість за себе. Ще декілька днів тренувань і я зможу повернутися у свою звичну форму.

Я переодягнулася в шорти та майку і спустилася на перший поверх. Мені вже страшенно хотілося їсти. Одразу помітила Гордія, що розкладав продукти в холодильник.

— Ти так багато всього купив, — сказала я, заглядаючи в пакети.

— Я завжди купую продуктів на тиждень, — відповів він. — Та і вечерю на сьогодні треба приготувати.

— Чекай, то це ти будеш готувати вечерю? — здивувалася я.

— Тобі я не можу довірити таку справу, тому так. Доведеться готувати мені.

— Ну, я ж не господиня в цьому домі, — сказала я та кинула собі в рот одну полуницю, що стояла на столі. — Але якщо попросиш, то я можу допомогти тобі.

— Нічого собі! — сказав Гордій та засміявся. — Не турбуйся, Полінко. Я сам впораюся.

— Ти багато втрачаєш.

— Всього лише бережу своє здоров'я, — пробурмотів він. — І здоров'я свого дідуся теж.

— Ей! — обурилася я та зі всієї сили вдарила його в плече. — Я взагалі-то вмію готувати.

— Я дуже радий. Тоді й готуй для себе.

Я закотила очі та відсунула Гордія від холодильника. Швидко просканувала продукти та взяла те, що мені було потрібно для смузі. Мене так розізлили слова Гордія. Таке враження, наче він взагалі нічого не може довірити мені в цьому домі. Та якщо він так сильно горить бажанням готувати вечерю, то нехай готує. Я знайду собі чим зайнятися.
Нарізавши фрукти, кинула їх у блендер. Потім я ще додала трохи м'яти та перелила все у стакан. Тоді я взяла своє смузі й пішла на терасу. Тут було так сонячно і затишно. Хотілося просто заплющити очі та просидіти тут так весь день. Спочатку я випила смузі, а тоді зайшла в інтернет. Згадала, що давно уже нічого не публікувала у своєму блозі в Інстаграмі, а варто було б. Гордій уже якраз почав куховарити. Я ввімкнула прямий ефір та почала знімати басейн, що знаходився біля тераси. Потім я трохи знімала себе, а тоді пішла в будинок. У домі з'явився приємний запах тушкованих овочів. Краєм ока помітила Гордія на кухні. Він щось зосереджено нарізав на дошці.

— Ви навіть не уявляєте, як мені пощастило! — сказала я на камеру, усміхаючись. Уже було кілька сотень глядачів. — Тільки гляньте, чим займається мій чоловік! Так-так, Гордюша готує для нас вечерю.

Я підійшла до хлопця та перевела камеру на нього. Він лише роздратовано видихнув та кинув на мене різкий погляд. Я ж швидко надіслала йому повітряний поцілунок.

— Усім би такого чоловіка, — сказала я. — Хоча ні, не всім. Гордій у мене один такий.

Я продовжувала знімати те, як хлопець готував. Глядачів щоразу збільшувалося.

— Ви дуже милі разом, — прочитала я коментар від однієї з підписниць. — Ох, дякую! Повністю погоджуюсь, адже ми дійсно дуже гарна пара.

Я підійшла до Гордія та обійняла його однією рукою. Він трохи напружився і подивився на мене. Я ж усміхнулася йому та порухала бровами, даючи знак, щоб він теж усміхнувся. Гордій спочатку закотив очі, а потім широко усміхнувся на камеру. Я ж притулилася до нього та швидко поцілувала його в щоку, обіймаючи.

— Годі вже, Поліно! — прошепотів він мені на вухо. — Вимикай це.

— Ми вже будемо прощатися, бо у нас сьогодні ще багато справ, — мило заговорила я. — Але ми скоро повернемося до вас і ви навіть не встигнете засумувати. Па-па!

Я помахала рукою на камеру, а тоді вимкнула прямий ефір. Одразу ж відійшла від Гордія на безпечну відстань, бо він просто таки спалював мене своїм поглядом.

— І що це було? — твердо спитав він.

— Одна з умов нашого одруження, — відповіла я. — Ми домовлялися, що будемо інколи разом з'являтися в моїх соцмережах. Ти забув про це?

— Я пам'ятаю, сонце, — роздратовано сказав він, — але наступного разу порадься зі мною, перш ніж будеш вмикати прямий ефір.

— Добре, — буркнула і закотила очі. — Зате тепер усі будуть знати, який ти чудовий чоловік. Он як готуєш!

Я потягнулася рукою до нарізаного болгарського перцю та схопила один шматочок пальцями. Спершись ліктями на стіл, почала його їсти.

— Коли твій дідусь має прийти? — поцікавилася я.

— Через три години, — відповів Гордій.

— Може, допомогти тобі? — запропонувала я. — У нас не так багато часу залишилося, а ще треба привести себе в порядок. Макіяж і все таке.

— Якщо так сильно хочеш, то почисть рибу.

— Добре.

— Добре? — спитав Гордій і дивно подивився на мене.

— А що таке? — я знизала плечима. — Чи ти думав, що я відмовлюся і ти далі будеш тут сам усе робити? Як бачиш, не вийшло.

— Просто дівчата зазвичай не люблять чистити рибу, — сказав він.

— Це ти про свою колишню? — пробурмотіла я та взяла чисту дошку і ніж.

— Насправді Діана не вміла готувати взагалі. Переважно я цим займався, а інколи ми замовляли доставку.

— Ну, не всі такі, як твоя Діана. Може, я і не суперкрутий шеф-кухар, але щось таки вмію.

Я взяла рибу та поклала на дошку. Після цього взялася чистити її й витягувати кісточки. Гордій весь цей час уважно спостерігав за мною. Спочатку я ігнорувала це, але потім мене вже почав дратувати його прискіпливий погляд.

— Що таке? — не витримала я.

— Нічого, — відповів він, насупившись.

— Чому ти так дивно дивишся на мене?

— Просто не звик бачити ще когось на своїй кухні.

— Тоді звикай! Не хочу кожного разу стикатися з твоїм незадоволеним поглядом, — буркнула я. — Знаю, що не подобаюся тобі, але найближчих шість місяців доведеться терпіти мене. Така вже угода.

Гордій нічого не сказав, а лише продовжив готувати. Він все ще кидав на мене ті дурні незрозумілі погляди, а я намагалася ігнорувати їх. Таке враження, ніби він ніколи дівчину на кухні не бачив. Вдвох з вечерею ми впоралися досить швидко. Залишилося ще трохи часу до приходу його дідуся, тому я побігла до своєї кімнати, щоб зібратися. Я зробила собі яскравий макіяж з темними тінями. Лише губи підвела бежевою помадою. Своє волосся стягнула в низький пучок, а передні пасма трохи витягнула біля обличчя. Я вирішила вдягнути вузьку сукню свого улюбленого кольору, що доходила мені майже до колін. Я провела руками по ній, вдивляючись на себе у дзеркало. Вона ідеально підійшла до моєї фігури. Я купила її декілька місяців тому, але лише зараз знайшовся привід, щоб вдягнути цю красиву сукню. Також взула бежеві туфлі на високих підборах. Мені так сподобався мій вигляд, що я поспішила на перший поверх, аби показатися Гордію.

Я помітила його на дивані у вітальні. Він, здається, не був зацікавлений у тому, щоб трохи причепуритися. На ньому була звичайна біла футболка і чорні штани. Я підійшла до дивана та зупинилася навпроти нього. Хлопець пройшовся довгим поглядом по моєму тілу, оцінюючи.

— Ну, як тобі? — спитала я та покрутилася перед ним.

— Гарно, — просто відповів він.

— А колір сукні? — поцікавилася я, усміхаючись.

— Тобі личить, — сказав Гордій і швидким поглядом просканував моє тіло. — Красиво. Фіолетовий — твій колір.

— Це не фіолетовий, а пурпуровий! — обурилася я.

— О, не знав!

— Цей ближче до червоного відтінку. Не плутай!

— Не обіцяю цього, — пробурмотів хлопець. — Скільки ж тих кольорів є? Це ви, дівчата, помішані на такому, а для чоловіків існує лише база.

— Ти повинен запам'ятати, — суворо сказала я та показала пальцем на сукню, — бо пурпуровий — це улюблений колір твоєї дружини.

— І як же буду жити без твого улюбленого кольору, коли наш договір закінчиться? — тихо буркнув Гордій і піднявся з дивана.

Я почула якийсь шум на вулиці. Схоже, дідусь Гордія уже приїхав. Хлопець підійшов до мене та поклав свою руку на мою талію, притягуючи ближче до себе. Я трохи напружилася від такої близькості, але ж це просто гра.

— Усміхайся, Полінко! — сказав він, дивлячись на мене зверху вниз.

— Так? — спитала я, подарувавши йому свою найкращу усмішку.

— Трохи переграєш, сонце. Менше пафосу і більше щирості.

— Ти постійно присікаєшся, — буркнула я та закотила очі. — А що ми скажемо йому, коли він спитає, як ми познайомилися?

— Щось придумаємо, — тихо мовив Гордій і повів мене до дверей. — Ти головне лишній раз рота не відкривай.

— І чому це?

— Бо тобі інколи важко контролювати свої розмови.

— Можу посперечатися, що я з легкістю сподобаюся твоєму дідусю. Може, він навіть на мене перепише свій спадок?

— Це хіба у твоїх нездійснених мріях, Поліно, — сказав Гордій та сильніше стиснув своєю рукою мою талію. Я ж відчула, що мені чомусь стало важче дихати. — І не забувай, що ми дуже сильно кохаємо одне одного, люба.

— Хіба таке можна забути, любий?