Читати книгу - "Не чужі, Аріна Вільде"

Ми обираємо затишне кафе з панорамними вікнами. Тут подають чудові страви національної кухні, а ще дуже смачне вино.

Я сідаю поряд із Давидом. Ми випадково торкаємося стегнами одне одного, і я відчуваю, як всередині мене зароджується легке тремтіння, а внизу живота розливається приємне тепло. Хочеться бути ближче до нього, а ще краще — доторкнутися до його шкіри.

Навпроти нас розташувалися Ліда та Єгор. Він збентежений попри те, що на п’ять років старший від нас і служить у Повітряних силах ЗСУ. Чомусь мені здавалося, що всі військові обов’язково повинні бути брутальними серйозними чоловіками. Але цей швидше на кімнатну квітку схожий, ніж на того, хто знає, як запускати ракети в повітряного супротивника.

— Я сьогодні не п’ю, після вчорашнього ще не відійшла, — тяжко зітхає Женя, яка напевно почувається тут зайвою.

— Я, мабуть, візьму стейк сьомги на грилі, — швидко пробігаюсь поглядом по меню. — І келих вина, — вирішую, що ковток алкоголю для сміливості не завадить.

Я ненавиджу себе за те, що з Давидом розгубила всю свою сміливість. Зазвичай я жвава дівчина, яка полюбляє жартувати, а ще огризатися, але зараз я повне відбиття Єгора. Цікаво, збоку я виглядаю так само як і він? Чи помітно, що Давид мені подобається?

До нас підходить офіціант і приймає замовлення. Завдяки Ліді за столом замість мертвої тиші не стихають розмови. Давид же сидить і дивиться на всіх із похмурим виглядом. Йому тут нудно й нецікаво, — розумію я. Він би із задоволенням зараз опинився в іншому місці.

Мені стає прикро від цього факту. Тому що це означає, що я йому абсолютно байдужа. Ані крапельки не подобаюсь. На душі так гірко стає, а горло стискає спазм. Я відчуваю, як до очей підступають сльози. Дідько, бракувало ще розплакатися за столом.

— Я відійду на хвилину, — підіймаюсь зі свого місця і йду в бік вбиральні. Відкриваю кран із холодною водою й дивлюся на своє зображення в дзеркалі.

Дідько, щойно повернуся додому, одразу ж піду в салон і приведу до ладу волосся. І в косметолога вже пів року не була. На манікюр потрібно б записатись. Щоб під час наступної зустрічі Давид обов’язково подивився на мене, як на жінку. А наступна зустріч у нас, я впевнена, обов’язково відбудеться. І дуже скоро.

Ліда вже встигла розпитати, де служить Єгор. А з Давидом вони товариші. Можливо, після повернення додому подруга піде на побачення, а там і друг підтягнеться. Як би ще його номер телефону отримати?

Я приводжу себе до ладу й повертаюся. Наші з Давидом погляди зустрічаються на мить і спиною проходить приємне тремтіння. Я б не проти продовження цього вечора, але занадто боюся бути відкинутою, щоб запропонувати йому це.

Коли нам приносять рахунок, Єгор, як джентльмен, одразу ж тягнеться за ним. Я точно знаю, що там повинно бути близько шестисот євро. І я чудово розумію, що для нього це занадто багато за одну вечерю.

— Так, — я тягнуся через стіл і вириваю з його рук чек, — у нас із дівчатами є негласне правило щодо оплати, тож сьогодні ви, любі чоловіки, відпочиваєте, — хитро усміхнулась я. — Отже, дівчата, хто сьогодні буде нашою щасливицею?

Чоловіки дивляться на нас із подивом.

— Не турбуйся, Єгоре, — відмахується на його заперечення Ліда. — Я зараз дуже сподіваюся, що «щасливицею» стане Лєрка. Тому що за три місяці її жодного разу не вибирали.

Ми виймаємо з гаманців банківські картки й передаємо їх Жені. Потім кличемо офіціанта й намагаємося пояснити, що від нього потрібно. Він усміхається, з пустотливим блиском в очах дивиться на пластикові картки. Ми з дівчатами затамовуємо подихи, тому що ведемо підрахунок весь рік, кому скільки разів випаде платити за наші посиденьки. Офіціант витягує картку, на якій написано моє ім’я.

— От дідько! — закочую очі, дівчата ж голосно сміються.

Офіціант йде за терміналом для оплати, я ж допиваю своє вино, не звертаючи жодної уваги на Єгора, який і досі протестує.

— Я не можу дозволити, щоб за мене платила дівчина, — з натиском говорить він Ліді.

Мої губи розтягуються в легкій усмішці, коли я дивлюся на цю парочку. Мені здається, Ліді він теж сподобався. По-справжньому.

Я повертаю голову вбік і здригаюся від того, що натикаюся поглядом на пронизливі очі Давида. Він дивиться прямо на мене. Допитливо. Пильно. Наче вивчає. Я насилу ковтаю напій. Вигинаю брову.

— Що? — ставлю питання.

— Просто намагаюся згадати тебе.

— Я виглядала далеко не так, як зараз, тож можеш навіть не намагатись.

— Ну, так, зелене волосся я б точно не забув, — усміхається він і вганяє мене у фарбу. Мої кулаки із силою стискаються під столом. Як же невчасно я вирішила батькові влаштувати бойкот! Бісить.

До нашого столику повертається офіціант, я простягаю йому свою картку, але мою кисть раптово охоплюють довгі чоловічі пальці.

— Я заплачу, — голос лунає прямо над вухом.

— Ні, сьогодні моя черга, — заперечую я.

— Мені начхати, Лєро, за вечерю плачу я. Сховай свою картку, — грубо промовляє він, осаджуючи мене. Від його тону настрій знижується ще на пів градуса нижче.

— Добре, — підкорююся йому й опускаю руку. — Я на вулиці в разі чого, батькові зателефонувати треба, — навмисне бадьорим голосом кажу дівчатам і поспішаю втекти від Давида та від цієї ганьби.