Читати книгу - "Життя на карту"

Іван тоді навіть загорівся, адже слава впала на нього несподівано-неждано, він не готувався до такого – але ж як приємно, чорт забирай! Проте Анна відрадила, навчила, як слід говорити з писакою. Діставши відлуп, Коваленко не заспокоївся, став добровільним літописцем справ слідчого Вольського, відтоді друкував у «Київських губернських відомостях» по нарису, намагаючись створювати по одному щомісяця. А в квітні приходив знову, хвалився – назбирав на книжечку, навіть знайшов, хто надрукує. Справа лише в добрій волі Івана Дем’яновича. Хай би підписав дозвіл на використання його прізвища. Ще й гроші за те може мати…

На той час Христя вже жила у Вольських. І Анна не уявляла, як раніше обходилася без її допомоги. Це єдине, чим Іван міг допомогти далеким родичам, аби не бачити їхніх сліз. Від часу, коли справи на службі пішли вгору, дозволив собі покласти Христині платню. Цілком достатню, аби хатня робітниця відсилала значну частину грошей додому й не надто обділяла при тому себе.

Анна категорично не приймала слів служниця чи прислуга, відразу назвавши Христю помічницею. А це виявилося справді так: попри старання матері, з Анни не виходило доброї господині. Вона не вміла куховарити: чоловік попервах отримував до столу недосолене чи пересолене, горіле, недоварене, словом, не надто смачне, не могла дати лад саду, хоча квітник піддався легко. Єдине, що їй далося – мереживне плетиво, тут вона пишалася собою. Проте плетиво для неї з якогось часу перестало бути просто забавою, рукоділлям, способом зайняти себе на дозвіллі. Її мідні спиці рухали чоловікові справи – і він знав те й цінував.

Не зводячи з себе очей, Анна піднесла чашку з кавою до губ, відставила мізинець. Застигла так, вільною рукою защепнула ще один гачок на комірці. Ковтнула, поправила пасмо волосся біля лоба.

– Гарна ви, Ярівно. Гарнюня, – не стрималася Христя.

Опинившись у Вольських та проводячи з Анною більшість свого часу, Христина попервах плуталася. Звертання бариня і барин тут не прийняли. Як називати хазяїв, нова пожилиця не знала. Зійшлися на Дем’яновичу, а далі вийшло складніше. Помічниця чомусь ламала язика, вимовляючи ім’я по батькові Анни. Нарешті скоротила Ярославівну до Ярівни, що видалося Вольським навіть дуже оригінальним. Потім якось розговорилися, і Христя дізналася: батько, Ярослав Лемешев, нарік доньку на честь доньки старокиївського князя Ярослава, тієї, що стала французькою королевою. Почутого виявилося досить, аби хатня робітниця почала іменувати свою благодійницю королівною, не інакше. Анна й тут не сперечалася, було в цьому звертанні щось від старовинних казок.

Їх вона в дитинстві дуже любила.

– Допоможи волосся вкласти. У мене досі руки тремтять.

– Бідненька моя…

– Не жалій. Треба далі жити. Краще удачі побажай.

Господар кабінету особисто взяв важкий, оббитий шкірою стілець, поставив біля столу.

– Прошу, Анно Ярославівно. Будьте як удома.

– Тільки тепер згадала: ніколи не була в чоловіка на службі. І взагалі, не бувала тут у вас.

Анна обвела рукою приміщення.

– Ой, я вас умоляю, голубонько моя! – Харитонов награно сплеснув руками. – Що робити в нашій казенній конторі пристойним людям! Тут поліцейське управління, сюди вбивць доставляють, бандитів, грабіжників. Та присядьте, присядьте, в ногах правди нема!

Цвіркун.

Так Анна охрестила для себе Юлія Харитонова, щойно побачила чоловікового шефа вперше. Головний слідчий київської розшукової поліції був високим і худим. Коли Іван два літа тому представив їх одне одному на Володимирській гірці, під час молебну з нагоди хрещення Русі, Юлій Маркович був одягнений у темно-зелений костюм і на додачу мав на голові чудернацький гостроверхий капелюх, явно німецької моделі. У цивільному гроза злочинців помітно почувався ні в сих ні в тих, і Анна ще тоді завважила – статський радник Харитонов, напевне, належить до тих, кому затишніше в казенному офіційному мундирі. Але щойно Іван познайомив її з другою половинкою шефа, запитання відпали.

Дружина здавалася років на десять молодшою за Юлія Марковича, стежила за останніми модними фасонами. Тож чоловік, хоч-не-хоч, мусив бодай на широкий загал вбиратися не так, як на службу. Аби не виглядати поруч із молодою активною дружиною сухарем. До всього пані Харитонова маківкою ледве сягала йому плеча, тож чоловік вимушено нахилявся, мовби ламаючись навпіл. Чому перша асоціація – з цвіркуном, Анна довго не могла собі пояснити. Зрештою, уже вдома, поділилася цим враженням із Вольським. На що Іван розсміявся: мовляв, дружина укотре зробила правильний висновок. Адже Харитонова поза очі так і називали – Цвіркуном. Просто дотепер не було нагоди та й потреби говорити їй це. Хоча Христина потім буркнула: він більше рибину нагадує.

– Користуючись нагодою, знову висловлюю свої щирі співчуття, – Харитонов узяв руку Анни в свою, торкнувся губами. – Втрата, дуже велика втрата для всієї київської поліції.

– Вчора в нас ви говорили про це. – Цвіркун був серед запрошених на дев’ятий поминальний день.

– І готовий повторити знову.

– Аби ж це могло оживити Івана.

– Та якби ж то, якби, – Харитонов примостив навпроти Анни ще один стілець, сів, створюючи тим самим неформальну обстановку. – Бажаєте кави? Я віддам розпорядження.

– Дякую, – відповіла вона, не змогла втриматися, додала: – Чоловік жалівся, що кава в управлінні, мов у бочці наколотили.

– Є таке, – кивнув Харитонов. – Тільки для мене зварять смачну. Вірите?

– Охоче. Тільки ж я, Юлію Марковичу, не кавовий інспектор. Звісно, якщо такі бувають. Не перевіряю, що п’ють сищики та поліцейські агенти.

– Дотепно. Бачу, ви потроху приходите до тями. Якщо, звісно, після такого взагалі оговтуються…

– Я можу носити жалобу весь час. Але це не значить, що життя зупинилося.

– Захоплений вашою мужністю й силою духу, Анно Ярославівно. Слово честі, ви тримаєтеся дуже добре як для жінки, на чиїх очах зарізали чоловіка.

– Про це я й хочу поговорити.

– Тобто? Я не зовсім розумію вас.

Анна взяла невеличку паузу, аби вийняти з сумочки хустку. Очі лишалися сухими, та вона все одно промокнула їх, а потім недбало покрутила хустку, аби зайняти чимось руки. Потрібного ефекту досягла – Харитонов перевів погляд, відволікся, трошки розсіяв увагу.

– Щось робиться, аби знайти вбивцю?

Цвіркун стрепенувся, засовався на стільці.

– Помилуйте, голубонько! За кого ви нас маєте? Для всієї розшукової поліції, для кожного з нас то є справою честі! Честі мундира, наголошую!

– Як далеко просунувся розшук? Десятий день.

На лице Харитонова набігла тінь, він розпрямив спину, прокашлявся:

– З усією