Читати книгу - "Психологія сексуальності, Зигмунд Фрейд"

У більшості психоневротиків недуга проявляється лише після настання статевої зрілості під впливом нормального статевого життя, проти чого насамперед і спрямовується витіснення. Або ж формуються пізніші захворювання, коли лібідо отримує відмову в задоволенні природним шляхом. В обох випадках лібідо поводиться, як потік, головне русло якого загачене; воно заповнює колатеральні шляхи, які раніше залишалися порожніми. Таким чином, схильність психоневротиків до перверсії, яка здається значною, може бути зумовлена колатеральною течією, або у будь-якому разі ця колатеральна течія посилюється. Але безперечний факт, що сексуальне витіснення як внутрішній момент має бути поставлений в один ряд з іншими зовнішніми моментами, такими як позбавлення волі, недоступність нормального сексуального об’єкта, небезпека нормального сексуального акту, викликають перверсії в індивідів, які за інших умов залишили­ся б нормальними.

В окремих випадках неврозів становище в цьому відношенні може бути різним: в одному випадку вирішальною є врод­жений рівень схильності до перверсії, в іншому — колатеральне посилення цієї схильності, завдяки відтисненню лібідо від нормальної сексуальної мети та сексуального об’єкта. Було б помилкою створювати проти­річчя там, де є взаємодія. Найбільше невроз завжди проявиться в тих випадках, коли в одному і тому ж сенсі спільно діють конституція та переживання. Яскраво виражена конституція, мабуть, зможе обійтися без підтримки з боку життєвих вражень, а сильне життєве потрясіння призведе, можливо, до неврозу і за посередньої конституції. Ці точки зору зберігають, втім, свою актуальність і в інших галузях також для етіологічного значення як вродженого, так і випадково пережитого.

Якщо віддається перевага гіпотезам про те, що особ­ливо виражена схильність до перверсій все ж належить до особливостей психоневротичної конституції, то з’являється надія, що залежно від вродженого домінування тієї чи іншої ерогенної зони, того чи іншого часткового потягу можна розрізняти велике розмаїття таких конституцій. Чи відповідає вродженій перверсній схильності особливе ставлення до вибору певної форми захворювання — це, як і багато іншого в цій царині, ще не досліджено.

Посилання на інфантилізм сексуальності

Довівши, що перверсні душевні рухи створюють симп­томи при психоневрозах, ми неймовірним чином збільшили кількість людей, яких можна зарахувати до перверсних. Річ не лише в тім, що самі невротики — дуже чисельний клас людей, необхідно ще й прийняти до уваги те, що неврози в усіх своїх формах поступово, безперервною шеренгою, переходять у здоров’я; адже міг же Мебіус, маючи для цього всі підстави, сказати: «Всі ми трохи істеричні». Таким чином, завдяки неймовірному поширенню перверсій ми змушені припустити, що і нахил до перверсій не є винятковою ознакою, а, вочевидь, є частиною конституції, яка вважається нормальною.

Відомо, що суперечливим є запитання: перверсії — наслідок вроджених умов, чи вони виникають завдяки випадковим переживанням, як вважав Біне щодо відношення до фетишизму? Тепер видається, що хоча в основі перверсій і лежить щось вроджене, але це щось таке, що притаманне всім людям як схильність, нестабільне у своїй інтенсивності і чекає, щоб його розбудили життєві впливи. Йдеться про вроджені, подані в конституції, коріння сексуального потягу, що розвинулося в низці випадків до справжніх носіїв сексуальної діяльності (пер­версії), а в інших — відчувають недостатнє пригнічення (витіснення), тому обхідним шляхом вони можуть, як і симптоми хвороби, притягнути до себе значну частину сексуальної енергії; тим часом як у найсприятливіших випадках, минаючи обидві крайнощі, завдяки впливу обмеження й іншої видозміни, ці корені розвиваються в так зване нормальне сексуальне життя. Далі ми зрозуміємо, що передбачувану конституцію, яка має зародки всіх перверсій, можна спостерігати лише у дитини, хоча у неї всі потяги можуть проявлятися лише з невеликою інтенсивністю. А якщо завдяки цьому нам починає здаватися, що невротики зберегли свою сексуальність в інфантильному стані або повернулися до неї, то наш інтерес має привернути сексуальне життя дитини, й у нас з’явиться бажання простежити гру впливів, які домінують у процесі розвитку дитячої сексуальності до її переходу в перверсію, невроз або нормальне статеве життя.

II. Інфантильна сексуальність

До загальноприйнятої думки про статевий потяг належить і версія, що в дитинстві він відсутній і пробуджується лише в період життя, коли настає юнацький вік. Але це зовсім не проста, навіть жорстока помилка, що призводить до тяжких наслідків, позаяк вона головним чином винна в нашому теперішньому незнанні основних постулатів сексуального життя. Ґрунтовне вивчення сексуальних проявів у дитинстві, ймовірно, відкрило б нам істотні риси статевого потягу, показало його розвиток та утворення з різних джерел.

Недостатня увага до інфантильних проявів

Не дивно, що автори, які займаються поясненням властивостей і реакцій дорослого індивіду, надавали набагато більше уваги попередньому періоду часу, що стосується життя предків, тобто приписували спадковості набагато більше впливу, ніж ранньому періоду, який припадає вже на індивідуальне існування особистості, а саме на дитинство. Можна було б подумати, що вплив цього періоду життя легше збагнути і що він має більше права на увагу, ніж спадковість[26]. Хоча в літературі зустрічаються й випадкові вказівки на передчасні сексуальні прояви у маленьких дітей — ерекцію, мастурбацію та спроби, що нагадують коїтус (злягання), але лише як на виняткові процеси, як на курйози, як на лякаючі приклади передчасної зіпсованості. Наскільки я знаю, жоден автор не мав чіткого уявлення про закономірності сексуального потягу в дитинстві і що в працях про розвиток дитини, які з’явилися у великій кількості, розділ «Сексуальний розвиток» здебільшого відсутній.

Інфантильна амнезія

Причину цього дивно недбалого упущення бачу частково в міркуваннях, продиктованих загальноприйнятими поглядами, з якими автори рахувалися через їхнє власне виховання, частково в психічному феномені, який досі не піддавався поясненню. Маю на увазі своєрідну амнезію, яка у більшості людей (не в усіх!) охоплює перші роки дитинства до шостого або восьмого року життя. Досі нам не спадало на думку дивуватися цій амнезії; а тим часом у нас є для цого всі підстави. Тому нам і розповідають, що в ці роки, про які ми пізніше нічого не пам’ятатимемо, крім кількох незрозумілих уривків спогадів, ми жваво реагували на враження, що вміли по-людськи висловлювати горе та радощі, проявляти любов, ревнощі й інші пристрасті, які нас відчутно тоді хвилювали, що ми навіть висловлювали погляди, звертали на себе увагу дорослих як доказ нашого розуміння та здатності до судження, яке пробуджується. І про все це, вже дорослі, ми самі нічого не знаємо. Чому ж наша пам’ять так відстає від інших наших душевних функцій? У нас же є підстави вважати, що в жоден інший період життя вона не була сприйнятливішою та придатнішою до відтворення, ніж саме в роки дитинства.

З іншого боку, маємо допустити або можемо переконатися, здійснивши психологічні дослідження над іншими, що ті ж самі враження, які ми забули, залишили, проте, найглибші сліди в нашому душевному житті і мали вирішальний вплив на наш подальший розвиток. Йдеться, отже, зовсім не про повноцінну втрату спогадів дитинства, а про амнезію, подібну до тієї, яку спостерігаємо у невротиків щодо пізніших переживань і сутність якої