Книги Українською Мовою » 💙 Драматургія » Тектоніка почуттів, Ерік-Емманюель Шмітт 📚 - Українською

Читати книгу - "Тектоніка почуттів, Ерік-Емманюель Шмітт"

686
0
12.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тектоніка почуттів" автора Ерік-Емманюель Шмітт. Жанр книги: 💙 Драматургія. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 18
Перейти на сторінку:
подруги прийдуть, ми просто затримаємо подих, аби вони вирішили, що тут нікого немає.

ДІАНА: Мамо!

РІШАР: Вони прийдуть надовго?

ДІАНА: Ні, це просто візит ввічливості.

РІШАР: Тоді я почекаю. Хто це такі?

ДІАНА: З матір’ю я познайомилася багато років тому під час відрядження до Румунії. А коли дізналася, що вона переїхала до Парижа з донькою, то вирішила виявити гостинність і запросити їх на чай. Словом, це може бути доволі нудно.

РІШАР: Дуже на це сподіваюся. То коротшою буде ваша розмова.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Трапився мені замолоду один румун. О, такий красень, темноволосий! А які дивовижні світлі очі із блискітками — щось поміж мигдалево-зеленим і перламутрово-сірим! А пальці які в нього були тонкі! Ах, які пальці!

ДІАНА (уриває її): Мамо, до чого тут це?!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Ти сказала, що та пані з Румунії — і я пригадала єдиного знайомого мені румуна. Хоч я й стара, та все ж намагаюся брати участь в розмові.

ДІАНА: Не вельми вдало.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Одразу видно, що ти не була з ним знайома.

ДІАНА: Очевидячки ні! І знайомитися не збираюсь. Отже...

МАДАМ ПОММЕРЕ: О, не так швидко! Він же міг бути твоїм батьком.

ДІАНА: Дякую за уточнення, але це я вже зрозуміла. Сподіваюся, він таки не мій батько?

МАДАМ ПОММЕРЕ (зітхаючи із жалем): Ні...

Дзвонять у двері.

ДІАНА: А ось і вони!

МАДАМ ПОММЕРЕ: Поки ти прийматимеш своїх румунських подруг, я побуду у себе в кімнаті. Ти ж не заперечуватимеш?

ДІАНА: Аж ніяк.

РІШАР: А я залишуся, щоб ми разом спекались їх якомога швидше. Добре?

ДІАНА: Гаразд.

Діана виходить, щоби зустріти гостей.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Не розумію, чому моя донька так налаштована проти чоловіка, який міг би стати їй батьком: повірте, дуже солідний був пан! Чудова партія. Ідеальні зуби. Майстерний танцюрист. Осина талія. Зі смаком добрані краватки. Вишиті шовкові камізельки. І розмовляв він мінімум шістьма мовами.

Поки вона виправдовується, Рішар подає їй руку, щоб провести до її кімнати.

МАДАМ ПОММЕРЕ: Закинути йому можна було тільки одне: носив забагато каблучок, на кожному пальці! Та все ж увечері він знімав їх усі і клав на нічний столик, як порядна людина...

Вони виходять.

Повертається Діана з Еліною і Родікою.

Румунки вбрані дуже ошатно — Родіка через це видається старшою, а Еліна ще привабливішою.

ДІАНА (голосно): Заходьте, прошу!

РОДІКА: О, мадам Поммере, це так люб’язно з вашого боку!

ДІАНА: Ну що ви, це ж такі дрібниці...

РОДІКА: Відколи ми в Парижі, то буваємо мало де.

Заходить Рішар.

РІШАР: Доброго вечора.

Румунки здригаються, мов дві весталки, збентежені появою чоловіка. Вони підводяться, ніяковіючи.

РОДІКА: Ви тут у родинному колі, а ми заважаємо...

ЕЛІНА: Нам ліпше піти...

РОДІКА: Не хочемо вам докучати...

Рішар уриває їхнє белькотіння:

РІШАР: Ви аж ніяк не докучаєте.

Він роздивляється Еліну. Ця юна врода зненацька заспокоює його. Він усміхається.

РІШАР: Вимагаю представити нас за всіма правилами!

ДІАНА: Рішаре, представляю тобі мадам Родіку Ніколеску та її доньку... (До Еліни.) Даруйте, як ваше ім’я?

ЕЛІНА: Еліна.

Рішар галантно цілує ручки дамам, але довше він схиляється над ручкою Еліни.

РІШАР: Мене звати Рішар Дарсі. Я друг Діани. Щирий приятель.

ДІАНА: Щирий приятель? Ти вперше так називаєш себе!

РІШАР (хмурніє): Хіба не так кажуть, коли двоє щиро спілкуються?

І це зауваження показує, що збентежений вродою Еліни Рішар прагне встановити відстань між собою і своєю колишньою коханою, продемонструвати свою свободу. Діана, хоч і сприймає це майже як удар кинджалом, удає, що згодна, і звертається до румунок:

ДІАНА: Про родинне коло не йдеться, адже Рішар мені ні чоловік, ні наречений!

РІШАР (до Еліни): Ви у Парижі проїздом?

ЕЛІНА: Ні, ми щойно сюди переїхали. Я вивчаю літературу в Сорбонні.

РІШАР: Кого досліджуєте зараз?

ЕЛІНА: Альфреда Мюссе.

РІШАР (не подумавши): Мюссе?! Дивний вибір...

ЕЛІНА: Чому?

РІШАР: Бо це застарілий автор.

ЕЛІНА: Автор старіє лише тоді, коли його не сприймає молодь.

РІШАР: Що спільного має Мюссе з сучасною молоддю — досвідченими матеріалістами, які ні у що не вірять?

ЕЛІНА: Він дає нам стимул, заохочує нас, утішає — адже він був таким, як і ми!

Рішар зворушений ідеалізмом і завзяттям дівчини. Він припиняє кпини і звертається до неї вже м’якше:

РІШАР: Невже? І чому ж він вас учить, скажіть на милість?

Вона червоніє.

ЕЛІНА: О ні, я не забиратиму у вас час!

РІШАР: Та ні, прошу, кажіть!

ЕЛІНА: Боюся, що я висловлю написане ним гірше за нього...

Родіка заохочує Еліну, вдаючи матір, яка пишається ­своєю донькою.

РОДІКА: Еліно, ану прочитай нам щось із Мюссе!

ЕЛІНА: Мамо, це ж смішно!

РОДІКА: Чому? Зовсім ні! Почитай!

ДІАНА: Ми з радістю послухаємо вас, Еліно. Знаєте, без вас Мюссе — це просто назва площі або бульвару.

РІШАР: Так, прошу, будь ласка!

Еліна вдає, ніби піддається тільки вмовлянням Рішара. Ніяковіючи, почервонівши, вона ніби присвячує цей текст йому.

ЕЛІНА: «Усі чоловіки — брехливі, перемінні, нещирі, велеречиві, пихаті й ліниві, зневажливі й хтиві; а всі жінки — зрадливі, чванливі, штучні, доскіпливі і порочні; весь світ — бездонний риштак, де вовтузяться різні почвари, скочуючись із гір гною; та є все ж у світі одна священна й висока правда — це союз двох недоладних, недосконалих істот. У коханні можна часто помилятися, ранитися, почуватися нещасливим; і все ж ми кохаємо, і коли опинимося край могили, зможемо озирнутися і сказати собі: я так страждав, я не раз оступався, однак я кохав. Жив саме я, а не штучна істота, витворена моїми пихою й нудьгою. Я — кохав!»

Рішар їсть Еліну очима — це так очевидно, що вона зрештою опускає очі.

Діана й Родіка, помітивши це, змовницьки перезираються.

Рішар підводиться, та миттю відчуває біль у спині. Жінки бачать гримасу болю, однак не насмілюються допомогти йому.

Тож він спирається на стіну і збирається з силами так, ніби нічого не сталося.

РІШАР: І цей текст заохочує вас, Еліно?

ЕЛІНА: Так.

РІШАР: До чого, якщо не секрет?

ЕЛІНА: До любові...

РІШАР (замріяно): О, до любові...

6. Мансарда. Коридор

Рішар — у пальто, рукавичках, з пакетами в руках — стоїть перед дверима квартири, де віднедавна мешкають румунки.

Він вимагає, аби Родіка погодилася на його присутність і подарунки.

РІШАР: Та годі вам, мадам Ніколеску!

РОДІКА: Ні, я не дозволю вам увійти!

РІШАР: Хоч подарунки візьміть.

РОДІКА: Ні за що!

РІШАР: Візьміть!

РОДІКА: Ми

1 ... 7 8 9 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тектоніка почуттів, Ерік-Емманюель Шмітт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тектоніка почуттів, Ерік-Емманюель Шмітт"