Читати книгу - "Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу"

безумство,

бувало й таке, що я йшов, одягнувши на себе власне спіднє і чуже, яке я сховав чи забув витягнути зі штанів чи піджака,

безумство,

Пауза...

Задумується... Мріє, пригадуючи.

на нас було безліч зірок... ми довго лежали нерухомі й дивилися вгору, безліч зірок, він стиснув мені руку, такий потужний момент, що я був ладен покохати цю людину, незнайомця...

Різко, змінюючи тон, розкладаючи заразом прання, швидко, рубано, впевнений у тому, що каже.

Треба вдягтися. Я спізнився, спізнився.

Піду в театр. А що ще робити?

«Йокаста, жінка сорока років», щось таке. Якась сучасна експериментальна постановка, певно, з тих, які змінюють міф. І не набридне їм писати про Едипа та Йокасту і їхні любощі? Ні, щоб написати щось сучасне, модернове, щось нове, щось власне, таке, що належить тільки їм, про проблеми сьогодення, поруч із нами безліч звичайних людей із такими шаленими пристрастями, що можуть стати основою якоїсь трагедії, чимало людей поруч із нами стоять беззвучно на своїх Термопілах, на своїх Ватерлоо тощо, беззвучно і героїчно, щоночі підраховуючи втрати, колись зникнуть і вони з тим сумом в очах, гострим мов уламок скла, коли вони прийшли?, коли зникли?, що робили за життя?, звісно, якісь спогади залишаться в нечисленних приятелів, гарний батько, гідний партнер, друг, цього теж немало, але як шкода, що ті про це нічого не знали, ніколи, ніколи про них не повідомляла жодна Історія

«люба моя пралко» колись казав я, якби я міг, то зробив би це й зараз, але... казав, що я написав би п’єсу з такою назвою, мене, звісно, випередили інші, які випустили фільм зі згадуванням пральної машини в назві, але я хотів написати саме п’єсу

усе крутиться в голові: епізоди, типажі,

реальні персонажі, майже реальні, майже, адже жоден театр не може замістити життя, персонажі живі, вони всі тут — у голові, намагаються вирватися, побігти сценою, поговорити, просто, по-справжньому, дійсно, (розлючено вибухає) як же мене втомлюють усі ці глибокодумні аналізи зі сцени, ці монологи та базікання, усі ці «розвідки» на тему життя, і смерті, і всього, чого забажаєш, як мене вганяють у сон усі ці штучні жести та кліше з удаванням сильних почуттів

...якби усі ті, хто пише, щось знали про справжні сильні почуття...

Різко, з відчаєм.

сказав, зателефонує,

Різко.

не зателефонував

Пауза.

Швидкомовкою, рішуче.

усе, запізнився,

знову розпатякався,

схожу!

А що ще робити? Може, потім зазирну в парк? А завтра ввечері заскочу до готелю, побачу малого, може, запишусь також у його спортклуб?

Говорить і одночасно вдягається, розпалюється... через усе, що каже.

я підкараулю його, коли він виходитиме з душа і краплі, стікаючи, пеститимуть його дуже молоде тіло і мої втомлені очі разом із запотілими, прямо мокрими дзеркалами засліплено зітхатимуть через його вигляд і повертатимуть йому чоло, вуста і шию, коліна, пальці й очі, груди, м’язи рук і стегна з такою любов’ю та зворушенням...

Пауза.

він того не бачить

але є прекрасним, прекрасним у тому сором’язливому юнацькому екстазі[8], що заливає його таке вже по-дорослому чоловіче обличчя

він цього, певно, не знає, але хто з нас знає себе, свою красу та безмежну силу, що в нас захована? усе біжимо й біжимо, звідки візьметься час на мрії? а все, що народжуємо з себе, є маленькими, консервативними мрійками, такими жалюгідними; також і місце, де ми живемо, є замалим, наші міста — провінційними, а мрії потребують широких просторів і нескінченних шляхів, мрії потребують...

мрії... великі й малі, дурнуваті, безумні, кольорові, мрії, що ховаються глибоко, і ти не насмілюєшся навіть їх мріяти

Пауза.

коли він прийде (якщо прийде!), я хочу йому розповісти про це

Пауза.

ну, хоч помрієш!

Безвиразно.

помрієш...

помрієш

лише

це

Пауза.

Помрієш.

На певний час западає тиша; він готовий вийти.

усе, запізнився,

знову розпатякався,

Різко.

сказав же, схожу!

Пауза.

не телефонував

Пауза.

А що ще робити? (Із самоіронією.) Потім напишу про це віршик... Потім!

Котра вже година? Рано, але вже настала ніч, ночі подовшали, і світ зарано поринає в пітьму, минає й це літо, уже, по-суті, осінь, прохолодно, на вечір уже закриваю вікна, іде зима

Збирається виходити, спиняється, спирається на пральну машину, наче про щось замислився.

Люба моя пралко, люба пралко... вона точно мала б успіх, лише назва — дещо незвичайна, щоб викликати суперечки... пралко... хай яким самотнім кожен з нас був би, їй звірятиме свої думки, їй розповідатимуть та розповідатимуть, перший спинятиметься і починатиме наступний, потім — третій, потім — знов перший, третій, четверта, знову другий... Люба моя пралко, кожен про своє, таке несхоже і таке однакове, повільно та рівним голосом, так монотонно розповідатимуть, голосом без барв і без запахів, усе розповідатимуть своїй пралці, а кому ж іще?, пральна машина є річчю першої необхідності, вона — домашній друг

і найголовніше — пральна машина очищує

...кожну пляму

Майже кричить.

чи це пролита кава, чи вино, чи піт, сльози, кров, лайно, сперма, чи просто пилюка, чи докори сумління, гріхи, хай якими вони будуть

...чи це просто час... (повільно) так, час

На порозі, з іронією та гіркотою.

Люба моя пралко... Люба...

Темрява, музика, шум пральної машини, повторюваний і монотонний.

Хвороба

Дійові особи:

ЖІНКА, десь 70 років

МОЛОДИК, десь 30 років

КЛОУН (роль виконує той самий актор, який грає молодика)

Кімната у старому будинку. Письмовий стіл. Книжкові шафи, заповнені книжками. Скрізь папірці, нотатки, вирізки з газет, журналів, усе завалено паперами, вони скрізь — по стінах, на столі, на стільцях.

Жінка десь 70 років ходить туди-сюди між цими стосами, беручи деякі з нотаток...

ЖІНКА (пригадує): Я бачила колись сон... якщо це був сон... (шукає клапоть паперу, щоб щось записати; записує) трава вигоріла, стелиться, охоплюючи зусібіч невеликий пагорб. Його схили плавно збігають праворуч і ліворуч і до переднього краю сцени. Сцени? (продовжує) Сліпуче світло. У глибині простягається гола рівнина, що сходиться з небом без хмар. І я була зарита високо, аж по пояс, на цьому пагорбі, точно по його центру в руці я тримала парасольку, таку гарненьку!, а в іншій — дзеркальце, і бачила в ньому своє обличчя (пауза). О, які це були чудові дні! (пауза) а потім я була зарита по шию, капелюшок на голові, очі заплющені. Голова, що вже не може повертатися, ні нахилитися не може, ні підвестися, лишається