Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми дуже мило поспілкувались. Дівчина, як дзвіночок, теленькала мені про своїх друзів, котрі теж були готами, і про те, що неодмінно мене з ними познайомить.
Світ готів! Невже я туди потраплю?
Власне, неформальний рух київської молоді здавався мені організованим, чітко розділеним на групи, в яких всі живуть за своїми неписаними законами, що у цих, здебільшого, молодих людей, є філософія і, вдягаючи чорне вбрання, вони знають, що роблять. Касти. О-о! Мені здавалось, що вони обрані для такого життя і знають про нього все: запах ночі, могильну тишу цвинтарів, сум, справжній сум, котрий надихає їхні молоді та свіжі голови на мудрі думки, і думки ці, подібно до висловів давніх філософів, такі ж влучні, свідомі, відчайдушні, сміливі і завзяті, що знають навіть мікроструктуру того кольору, в який пофарбовано їхнє життя.
Вона називала себе Мерілін, тому-що у нефорському русі всі себе якось називали (як хто вигадає, тобто на що вистачить уяви), але я перепитав її справжнє ім'я і вона посміхаючись відповіла:
— Альона. Та ти на нього не зважай — я люблю коли мене всі кличуть по «ніку».
Я спитав у Альони (в процесі усього нашого знайомства жодного разу не назвав її Мерілін — мені ця гра не дуже подобалась — про її погляди на життя, які філософія і призначення руху, до якого вона належить, та що вона вважає готикою.
У відповідь мої вуха почули невиразне бурмотіння про якісь сфери, частки душі, свідомість і підсвідомість, а очі побачили, що вона була розгублена і не могла навіть сформулювати думку, та й зовсім не орієнтувалась у питанні. Від тих вершків, що вона нахапалась невідомо від кого, і до корінців була така сама довга дорога, як від пірсингу в пупі та пляшки пива в руці до бібліотеки і пізнавальної книжки в тихому читальному залі. Альона була молодою і, як я з'ясував, несвідомою настільки, щоб молоти дурниці, котрими вона мене годувала добрих півтори години. Слухала готичну музику, вважала, що через це має повне право вважатися готом. Та, попри все вона мені сподобалась, і ввечері я пішов з нею гуляти. Альонка потягнула мене на Петрівку — знайомити з друзями.
Поїзд метро їхав швидко, та я мав дещо швидше і прудкіше за нього — мої думки. Вони вже були на Петрівці. Ми весело жартували, тому час минув непомітно. Не встиг я отямитися, як переді мною, наче з-під землі, виникла зграя нефорів викличної зовнішності. Назвавши кожний свій «нім» (по яких ці люди себе ідентифікували), вони, природно, захотіли взнати і мій «німчик».
— Йозеф! — назвав я себе, задерши догори носа і виліпивши на обличчі, щонайменше, арійський образ.
Товариство перезирнулося, утім, ворожості в їхніх очах я не побачив — мене прийняли.
Ми добре провели час: грали на гітарі, зловживали пивом і спілкувались. Я вже не задавав своїх каверзних питань, а просто мило, хоча й уважно, крізь легкий туман хмелю, уважно спостерігав за кожним з них.
1) Берсерк — шістнадцятирічне дитя в шкіряних штанях і з пухом на тому місці, де у чоловіків, за усіма законами фізіології, повинна рости борода. Світле волосся, блакитні очі, миле, майже дівоче обличчя. Якби Берсерк був собакою, то безперечно англійської породи. Взагалі, чоловік нешкідливий, але й корисного від нього я почув менше, ніж з’їв їжі того пісного для мене дня.
2) Елоріен — дівчина Берсерка. Нічого особливого. Якщо не вважати за особливість те, що вона вже виглядала досвідченою самицею і була набагато доросліша за свого обранця. Ще б пак, обкрутила молодого, симпатичного хлопчика і рада, що відкусила від життя бодай якийсь смачний шматочок. Трохи сутула, невиразні риси обличчя — така собі типова сіра миша з жовтими зубами.
3) Просто особа — органічна істота, переважно людина, стать чоловіча, з помірною волосистістю… утім, ця людина вирішила залишитися невідомою. Він не привітався, і його обличчя виразно свідчило, що йому ця компанія не подобається, а знаходиться він в ній лише через дівчину на ім'я Олена, яка, хоч і була в готичному прикиді, ніяких німічних матюків собі не вигадувала, а назвалася просто, попередньо виставивши руку вперед для поцілунку:
4) Лєночка.
Я, звісно, руки не поцілував, позаяк був нашуганий вірусом туберкульозу (жарт, га-га), але доброзичливо посміхнувся і, обережно узявши її протягнуту кінцівку двома своїми пальцями, потрусив, імітуючи церемонію привітання.
5) Вікінг — особа, яка невідомо чому трималась за свої ребра, мовляв, побував у бійці. Мені здалось, — а так воно, либонь, і було — що він просто набиває собі ціну перед дівчатами і ненав'язливо демонструє, який з нього герой. Особливо Вікінгу подобалось, коли його жаліла Олена: тоді він складав губи у трубочку і ухкав щосили, як поранений гібон. Розпатлане, наче в казкового лісовика, волосся стирчало віхтями в різні боки, хитрі очі брехуна і неприємне розташування підгнилих зубів у роті, створювали враження, я б сказав, трохи відштовхуюче. Він безперечно належав до яскравого типу балаболістів і тараторів, бо безперестанку торохтів, як задрочений мопед. Так вже вийшло — я спілкувався частіше з ним, ніж з іншими — треба було ж якось підтримувати бесіду.
6) Тон — останній персонаж цього феєричного набріду, до якого я потрапив з ласки Долі. Як же я був здивований, коли Альона, дівчинка, на яку я поклав око, снуючи плани щодо подальшого розвитку наших стосунків, вона навіть подобатись мені почала… так-от, Альона підійшла до цього акселеративного юнака, і вони, захлинаючись власною слиною, почали лизатись, навіть відчайдушно вилизувати один одного — він був її хлопцем. Приємного було мало — менше, ніж дірка в дулі миші, яка щойно народилась на цей немилий і такий, падло, складний світ.
Із Альоною мене Доля зводила ще кілька разів, тому що ми, як стало потім відомо, працювали на одному й тому самому майданчику, тільки вона трохи далі від мене, а решту нових знайомих я зустрічав у різні часи, в різних місцях і при різноманітних обставинах. Якось у мене з ними не вийшло тісної дружби — нудні й нерозважливі. Можливо, що і я не подарунок в сріблястій обгорточці, але те, що це коло людей мені не підходить — я зрозумів майже одразу. Про що можна говорити з людьми, які намагаються вважатися інтелектуалами, хоча такими не є? Я теж не належу до атлетів, у яких сіра речовина — найпотужніший м'яз, але подаю себе перед людьми-таким, яким є — не більше і не менше. Не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гумовий Київ рожевих мрій», після закриття браузера.