Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

Прокинувшись вранці, ми з Сашком попленталися звільнятись. Працівниця відділу кадрів навіть не здивувалась. Віддала нам паспорти, трудові книжки і, побажавши усього доброго, жестом показала, щоб ми вимітались.

Наступним місцем роботи стало для нас наметове містечко на станції метро «Дорогожичі». Нам видали намет з логотипом блоку, прапор і три, схожі на мушкетерські, накидки. Так ми й потрапили до політики.

У містечку були дуже цікаві, а подекуди й смішні люди.

«Крючки» (ми їх так і називали — Брати Крючки) постійно бухали. Спочатку для того, щоб зігрітись, а потім у них це переросло в дещо більше — стосунки. Стосунки з горілкою.

«Літвільни» — там працювали батько й син. Ці дуже симпатичні люди завжди були в доброму гуморі, постійно жартували і від того довіра до них була якоюсь особливою і піднесеною. Коли було погано на душі (а таке траплялось), я купував маленьку пляшечку коньяку і одноразові скляночки, відшивав «крючків», що, як коти чують рибу, вже почули спиртне, і покрадьки йшли за мною. Я підходив до «літвільних». Ми тихенько пили, вони по черзі розповідали кумедні історії з життя, від чого мені ставало легше, душа ставала на місце, і я дуже був радий, що в світі є такі гарні прості люди, як Літвільни, і що я з ними знайомий.

«Блок Попенка і Дрища». Попенком ми називали хлопця з іншого намету, що мав доброзичливу зовнішність, чорну шапку-підорку, котру завзято натягував на очі, занадто стрункий стан, і недалекий погляд на життя. А Дрищем ми величали вихованого зграєю недоумків його приятеля, який приїхав з селища з назвою, що тяжко вимовлялася, був постійно якийсь збентежений (здається, що він ненав'язливо хворів психозом). Я підозрюю, що він, перед тим, як опинився у Києві, взагалі, думав, що Київ це десь в Росії. Був доволі огрядний і пересувався повільно.

Політична партія, назва котрої складалась лише з трьох літер (!?!), тобто «Бют» прихистив під щільні, вітронепродувні, білі і червоноцицькасті стіни намету політично невитриману, завзяту агітаторку бабу Галю — вона сиділа там на купці газет, як печериця, і на всі питання до неї (якого б вони характеру не були) відповідала здебільшого одне:

— Голосуйте за нашу Юлю, — тринділа вона, наче піп і, здавалося, що от-от махне кадилом.

Інколи, зважаючи на певні обставини, до наметового містечка приїздили «гості»: комуністи, соціалісти, аграрні наші друзі, та партії і блоки, про існування яких я до цього навіть не здогадувався, а тепер вже й забув.

Взагалі нам жилося непогано. Працювали ми не тяжко — не кайлували принаймні на будівництві, нам платили пристойні, як на мене, гроші, і, до речі, там було дуже цікаво. Мали ми лише одного ворога, зате лютого — холод. За ту зиму я хворів чотири рази, і всі хвороби переніс на ногах, тому що збиватися з фінансової колії було ще шкідливіше.

Два тижні ми байдикували. Нам дали завдання, яке полягало в тому, щоб якомога вище вимахувати прапором нашого блоку, котрий був закріплений на телескопічній вудочці (тепер-то я знаю, на яку рибалку йде натовп молодих людей з натхненними обличчями, без метушні і з виразом огиди тримаючи вудочки в руках, а зложені вшестеро, а то просто зім’яті прапори стирчать або з напіврозстебнутих курточок, або просто з-під пахви). Тепер ми отримали друге, справжнє завдання. Нам на червоному джипі привезли макулатуру, тобто пресу, яку негайно потрібно було роздати народу — ми зраділи, як той злодій від того, що його пов'язали. «Роздати народу», — як це гарно звучить. Просто бачу, як народ стоїть у довгій черзі за цінною, єдино правдивою, інформацією і жадає конче її прочитати від початку до кінця, не пропустивши жодного слова. Народ випитує у щасливчиків, які раніше за них отримали газети і вже покидають чергу — «Ну, що там, як наші?». А ми стоїмо, горді і святкові, урочисто даруючи людям найдорожче — правду. Але все це тільки бачилося-марилося. Насправді, ми, наче маніяки, як бариги на Кардачах, що втратили гідність, чіплялись до людей, кидались на них, благали узяти з собою хоча б одну газетку. Однак ті, здебільшого, були байдужими до наших закликів, а джип все приїздив і приїздив, і то щодня, врешті макулатури стало так багато, що потрібно було щось робити, шукати якийсь вихід. І ось його знайдено. Кривими пальцями з брудними нестриженими нігтями на нього вказали «Крючки». Метрів за триста від того місця, де ми знаходились, було звалище всілякого мотлоху — там знайшла свій останній притулок більша частина політизованої преси багатьох партій і блоків, в тому числі й нашого. Ми з Сашком захопили одного дня з собою велику дорожню сумку і, напхавши ущерть листівками і газетами, озираючись на всі боки, підозрюючи в кожному незнайомому обличчі перевіряючого, обережно і прогинаючись під тягарем політизованих макаронних виробів для вушних раковин, винесли її на смітник — викинули подалі від лиха. Але ж, викидай не викидай, але треба було все ж працювати, і ми потихеньку працювали.

Аби не нудьгувати, я вивчив на кількох іноземних мовах ключові фрази, необхідні, як мені здавалось, для роботи, і припрошував ними перехожих — чіплявся здебільшого до жінок та дівчат. Реагували по-різному: сміялися, проходили в потрібному їм напрямку з пластмасовими обличчями, куплялися на мої хитрощі і брали пресу, і врешті-решт просто посилали.

— «Інформасьйон, мадемуазель, мадам, сільвупле…

— Інформейшен бітте, фроляйн, герр Кєрамзін. І так далі…»

Отакий з мене недоумок, та, як кажуть брати наші менші: «Се ля ві».

Завдяки таким дебільним домаганням до суспільства відбулося перше моє знайомство з неформальним рухом міста Києва. Дівчина посміхнулась до мене і щось перепитала теж німецькою. Я щось почав було бекати, та усвідомивши власну убогість в знанні німецької мови — здався. Ми трохи посміялись з цієї обставини, і вона поставила мене перед фактом, що збирається випити пива моїм коштом. Я спершу занімів від такого нахабства, але врешті мені стало цікаво, чим це все скінчиться. Купив дві пляшки «Білої Ночі» і ми біля входу в метро скрутили їм голови й, діставши цигарки (звісно, що мої), задиміли.

Вона називала себе готесою. Така маленька чарівна леді, а вже готеса. Уявляєте?

Мені це в голову теж ніяк не вкладалося. Жартуючи, я переінакшив гордовиту назву її — як вона висловилась — призначення в житті на співзвучне слово «готівка», за що