Читати книгу - "Тимчасова забавка, Богдана Малкіна"

Я катастрофічно спізнююся. Не розумію, як так вийшло, адже у мене було часу вдосталь – весь день. Але, дідько, першу половину дня я ходила магазинами, а другу – збиралася на побачення. Так, ніби від цього залежало моє життя. 

В результаті, я вибігаю з дому за десять хвилин до зустрічі, при тому, що до центру мені діставатися як мінімум сорок, а то й більше на переповнених дорогах. 

Водій таксі – чоловік "за 60" – категорично відмовляється їхати швидше, ніж дозволяється правилами дорожнього руху, і я вже ненавиджу його за це. Не дивлячись на те, що зараз вечір п'ятниці, всі повзуть, мов сонні мухи. Невже ніхто нікуди не поспішає? Додому? До сім'ї? Випити в бар? Чому вони повзуть, мов напівмертві мухи?

Хочу написати Степанові, що спізнююся, але телефона немає. Тричі перериваю сумочку та кишені пальто, але все даремно – він зник, хоча я точно пам'ятаю, що з квартири виходила разом із ним. 

– Вибачте, – пробую щиро усміхнутися таксисту, – чи не дасте зателефонувати? Здається, я згубила…

– Нема на рахунку! – отримую хамовиту відповідь. От же сволота! І як їм, таким грубіянам, лиш дозволяють працювати з людьми?

До місця зустрічі дістаюся із великим запізненням, проклинаючи дідугана-таксиста на чому світ стоїть. Вийшовши з авто, озираюся навкруги, але тут нікого немає. Шлунок неприємно стискається. Невже він справді пішов? Невже не дочекався? Це всього лише якісь тридцять п'ять хвилин… 

З іншого боку, Степан міг подумати, що я вирішила не приходити. Міг телефонувати, втім, оператор відповів, що мій телефон вимкнений. Навряд чи в нашому домі "добрі люди" забажали б повернути таку дорогу річ власнику.

Однак, я не втрачаю надії. Продовжую роззиратися, очікуючи побачити знайоме надто юне обличчя в окулярах з чорною оправою. 

Але дуже скоро бачу доказ того, що Степан справді пішов. Червоні троянди. Їх багато, мабуть, зо двадцять. Вони гарні, пишні, з оксамитовими пелюстками та огорнені світло-коричневим вінтажним папером. У смітнику. 

Мене охоплює розчарування, навіть відчай. На очах виступають сльози. 

Це все нагадує якийсь дурний сон, ну справді! Коли чогось сильно хочеш, поспішаєш до нього крізь вогонь і воду, а воно все далі й далі від тебе. І так всю ніч. Все життя. Коли нарешті воно стане простіше простого?

Витерши сльози зі щік, перевіряю макіяж, і впевнившись, що нічого не розмазалося, беру себе в руки. До біса долю! До біса усі ці дурні збіги обставин та власну непунктуальність! Я можу все виправити сама! І я знайду той єдиний правильний варіант, який мені потрібен. 

Так, я не можу йому зателефонувати. І навіть, якщо позичу в когось телефон. Адже номера у мене немає. 

Але я знаю будинок, в якому він живе. І я могла б піти туди та знайти Степана. Перепросити та пояснити, чому це все так. Хіба це не просто? 

Викликаю ще одне таксі й воно за п'ять хвилин привозить мене до старої дев'ятиповерхівки на п'ять під'їздів. Стоячи в дворі, розумію, що це не так уже й просто – знайти його тут, ще й увечері. Можливо, Степана взагалі немає вдома. Або ж він говорив неправду, як показував нібито "свій дім", коли ми проходили повз нього під час нашої минулої зустрічі.

– Перепрошую, можливо, ви знаєте Степана? – запитую в бабусі, яка виходить з центрального під'їзду. Вона лише пильно вдивляється в моє обличчя та хитає головою, проходячи повз.

Чекаю приблизно десять хвилин, сподіваючись зустріти ще когось. Але, як на зло, нікого немає. Тому обираю навмання під'їзд та телефоную домофоном в одну із квартир.

– Хто там? – чоловічий голос невдоволений настільки, що мені хочеться втекти, як у далекому підлітковому віці.

– Вибачте, я шукаю Степана. Ми з ним мали зустрітися, але я згубила телефон, тож… Вибачте, що турбую…

– Комп'ютерщика малого чи що? 

– Так! Так! Його! – радісно відповідаю, пригадуючи, що Степан – програміст. – Мабуть…

– Він у першому живе.

– А яка квартира? – але мене вже не чують. 

Повільними кроками йду до першого під'їзду, почуваючись максимально дурною. Здається, що вже й розгубила усі слова, розучилася розмовляти. Але ноги самі несуть до дверей, пальці самі натискають на кнопки.

– Слухаю! – нарешті відповідають на мою третю спробу.

Знову розповідаю про свою халепу й мені відкривають та називають номер квартири. Дивуюся довірливості цих людей, адже я сама ніколи б не відчинила незнайомцям, які б небилиці вони мені не розповідали.

Стоячи перед його дверима, ще раз запитую себе, чи мені це справді потрібно?

Так, потрібно. 

Бо я задовбалася бути все життя сама. Задовбалася чекати уваги від тих, кому не потрібна. 

Тому глибоко вдихаючи, натискаю на дверний дзвінок, потім ще раз і ще.

Двері за хвилину відчиняються, але переді мною стоїть жінка, трохи старша за мене.

– Добрий вечір! 

В неї коротка стрижка і кухонний рушничок на плечі. З квартири долинає аромат смаженого м'яса, що відносить мене у дитинство. Я не любителька куховарства, тому й перебиваюся зазвичай бутербродами та вівсянкою, а не смажу котлети, хоча й мама навчила готувати смачно.