Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

Так само і я

Хтозна-куди серед хмар

По небу блукаю,

Що перед місяцем

Аж соромно мені...»

Як завжди, все ще не заснувши, він чув, як у досвітньому небі тужливо кричали кулики.

«Коли на світанку

Чую крик

Куликів зграї,

На самотній постелі

З радістю прокидаюсь...» —

довго, наче сам до себе, повторював Ґендзі цей вірш, коли ще всі спали. Щоразу, коли наставала ніч, Ґендзі обмивався і починав молитися на подив і захоплення свого супроводу, ніхто з яких і в гадці не мав, щоб повернутися у столицю й хоч би недовго побути з ріднею.

Затока Акасі була недалеко від Сума, зовсім поряд, тож Йосікійо, згадавши про дочку Нюдо, монаха-мирянина, послав їй листа, але відповіді не отримав. А от її батько передав йому таке: «Маю до Вас справу й хотів би з Вами зустрітися...» Однак Йосікійо, не сподіваючись на його згоду, не поїхав, щоб не скуштувати облизня й не стати посміховиськом.

Треба сказати, що Нюдо був надміру самовпевненим і, хоча у провінції Харіма родина намісника вважалася найповажнішою, він, дивак, уже тривалий час уперто відмовлявся породичатися з нею, але, почувши, що неподалік оселився Ґендзі, звернувся до дружини з такими словами: «Кажуть, що в Сума прибув син наложниці Кіріцубо, Блискучий Ґендзі, який потрапив у немилість Імператорського двору. Для нашої дочки це несподіваний подарунок долі. Нам треба скористатися такою рідкісною нагодою і запропонувати йому нашу дочку». — «О, це нікуди не годиться! Від людей зі столиці я чула, що він одружений з багатьма високошляхетними особами, а ще кажуть, що він осоромився таємними стосунками з дружиною самого Імператора. Тож хіба така людина зверне увагу на жалюгідну провінціалку?» — заперечила дружина. «Просто ви нічого не розумієте! — сказав роздратований Нюдо. — А от у мене інша думка. Готуйтеся! При першій же нагоді я привезу його сюди». Було видно, що від свого наміру він не відмовиться. А тому зробив усе, щоб їхня домівка сяяла оздобленням, а дочка вабила зовнішністю.

«Та хіба можна ні сіло, ні впало віддавати дочку людині, навіть вродливій, яку вислали зі столиці через якусь провину? Інша справа, якби він закохався в неї! А так навіть жартома годі собі таке уявити», — все ще наполягала дружина. Але Нюдо провадив своє: «Якщо говорити про вигнанців, то і в Китайській землі, і в нашій це завжди були видатні люди, які в усьому перевершували інших. Та ви знаєте, хто він? Адже його покійна мати була дочкою Адзеті-но дайнаґона, мого дядька. Завдяки доброму імені потрапивши на службу в палац, вона здобула надзвичайну прихильність Імператора, але, страдаючи через заздрість суперниць, покинула цей світ, щаслива тим, народила сина. Узагалі жінка повинна мати високі прагнення. Я думаю, що він не може обійти увагою нашу дочку лише тому, що її батько — провінціал».

Хоча дочка Нюдо не вирізнялася особливою вродою, але своєю приязністю, шляхетністю і чуйним серцем не поступалася особам бездоганного походження. Примирившись зі своїм незавидним становищем, дівчина думала: «Благородна людина навряд чи зверне на мене увагу. Та й у найближчому майбутньому не знайти мені гідного чоловіка. Якщо моє життя буде тривалим і я переживу своїх близьких, то стану монахинею або кинуся в морську безодню». Батько турботливо піклувався про дочку і двічі на рік возив до святилища Сумійосі з потаємною надію на те, що боги їй допоможуть.

А тим часом у Сума прийшов новий рік і поки тяглися ліниві дні, зацвіла в саду молода вишня, посаджена минулого року. На небі не було ні хмаринки, й Ґендзі, згадуючи минуле, часто плакав. Минулого року, в двадцяті дні другого місяця, він покинув столицю, розлучившись з дорогими його серцю людьми. Напевне, тепер біля Південної палати вже розцвіли вишні... Він згадав минуле свято вишневого цвіту, покійного батька в доброму настрої, струнку постать принца-спадкоємця, теперішнього Імператора, який продекламував його вірш.

«З любов’ю згадую

Придворних у палаці

І той день,

Коли люди в столиці

Вишневим цвітом увінчували себе».

Одного такого безпросвітного дня до Ґендзі навідався То-но цюдзьо з дому Лівого міністра, який недавно отримав службове підвищення від рангу «саммі-но цюдзьо» до «сайсьо». Вирізняючись низкою своїх чеснот, він мав у світі добру репутацію, але це його не тішило. Часто з тугою згадуючи про свого побратима, він урешті-решт, зважившись знехтувати покаранням у разі розголосу, вирушив у Сума. Ще не встиг він його побачити, як від великих радощів заплакав. Оселя Ґендзі здалася йому вкрай незвичною — схожою на китайську. Бамбуковий тин, кам’яні сходи, соснові стовпи, які часто бачив на картинах. Проста й вишукана. Сам Ґендзі скидався на гірського жителя: поверх жовтуватого нижнього одягу дозволеного кольору носив скромне зеленувато-сіре каріґіну — мисливське вбрання — і такі ж сасінукі — шаровари. Видно, хотів здаватися провінціалом, а тому своїм гарним виглядом одразу викликав посмішку. Всередині були найнеобхідніші домашні речі, а кімнати видніли наскрізь. Дошки для ігор «ґо», «суґороку» й «танґі»[290] були місцевого виробництва, начиння для молитовних обрядів мало такий вигляд, ніби господар щойно ним користувався. Подані наїдки були приготовлені особливо, по-місцевому, з добрим смаком. Потім Ґендзі покликав рибалок, які принесли молюсків, і То-но цюдзьо розпитував про їхнє багаторічне життя біля моря, а ті нарікали на свої численні негаразди й тривоги. Слухаючи їхню незрозумілу мову, схожу на пташине щебетання, гість співчутливо подумав: «Видно, ці люди мають такі ж почуття, що й ми». А вони, отримавши новий одяг та інші подарунки, раділи, що життя не зовсім погане. То-но цюдзьо не міг стримати подиву, спостерігаючи, як слуги витягували рисову солому з будівлі, схожої на комору, й годували нею коней, що стояли неподалік. Спочатку він заспівав «Джерело Асука»[291], а потім то плачучи, то сміючись, приятелі згадували про те, що сталося в житті кожного останнім часом. «Міністр днями й ночами зітхає, занепокоєний тим, що онук ще малий і не здогадується, яка тяжка доля йому випала», — сказав То-но цюдзьо, і серце в Ґендзі защеміло. Неможливо передати повністю їхню розмову, а тому чи варто додавати ще якісь подробиці?

Всю ніч вони не спали і світанок зустріли складанням віршів. Та оскільки То-но цюдзьо все-таки побоювався небажаного розголосу, то поспішав додому. Дуже жаль, що він приїхав ненадовго. І от, піднявши на прощання прості глиняні чаші, обидва, гість і господар, вимовили: «Сп’яніння засмучує, сльози ллються в весняні чаші...»[292] — і навіть прислуга заплакала. Надто короткою була ця зустріч, щоб не сумувати через розлуку. На досвітньому небі тяглися вервечки диких гусей...

«Котрої весни

Я повернусь

У рідну столицю?

Як заздрю я диким гусям,

Що додому летять!» —

сказав господар, а гість, якому було несила з ним