Читати книгу - "Мама для дракончика, Ліра Куміра"

Чекати мені довелося цілу вічність. І хоч сім'я моєї імператриці зібралася за десять хвилин, здавалося, що вони ніколи не вийдуть із будови, що стала їхньою тимчасовою домівкою.

- Ну ж бо, швидше, - я навіть портал налаштував у рекордні строки, хоч це і зжерло багато магічної енергії. - Ми повинні поквапитися, - простягнув долоню, за яку одразу ж схопилася Оленка.

- Не турбуйся, татку, ми будемо якраз вчасно, - не знаю, чому так посміхалася Ніка, але мене вже почало трохи трясти.

Це нормально так переживати? Адже люди народжували дітей споконвіку, це природний процес, тоді чому мої долоні так трясуться?

Меліріан

Мене оточувала непроглядна темрява. І хоч би як намагався відшукати вихід, я всього лише ходив по колу. Крок за кроком вплітався в павутину небуття, втрачаючи не лише час, а й самого себе. Немов би мене затягувало в безодню безпам'ятства.

Намагався триматися, але з кожним днем це вдавалося мені дедалі гірше, а часті провали в моїх спогадах лякали: що, як я так і не знайду свою дорогу і не повернуся до рідних і близьких? Ліна...

Цікаво, як там вона? Що відчуває моя істинна, втративши зв'язок зі мною? Може з нею поруч Кіріан? Мабуть, зараз я був би радий, якби друг допомагав їй триматися і опинився поруч у скрутну хвилину.
Дні йшли за днями, і я вже просто втратив їм лік, хто знає скільки часу минуло в реальності і скільки мені ще тут бути. Може це мій кінець? Думати про таке не хотілося, але і навколишнє оточення ніяк не сприяло приємним думкам.

А потім у моєму сні-кошмарі з'явилася ВОНА. Спершу я чув тільки пустотливий дитячий сміх, і саме він не дав мені збожеволіти, я тягнувся до маленької реготушки, намагаючись відшукати. Чомусь я точно був упевнений, що це дівчинка. Може це Ліна в дитинстві?

Думка про мою істинну гріла душу, і я вже практично був упевнений, що це вона, і щоб звільнитися, мені потрібно знайти свою маленьку, а для цього я повинен рухатися вперед. І ось я йшов і йшов, поки не помітив попереду якесь світіння, це було вперше, і від яскравого світла заболіли очі, але я не здавався, а старанно поспішав до єдиної яскравої плями в просторі.

Сміх ставав дедалі голоснішим, і ось я вже побачив маленьку темноволосу дівчинку, яка намагалася відродити старе висохле дерево.

- Привіт, ти дуже довго йшов, я вже зачекалася, - сказала крихітка, не обертаючись. - Сідай, поговоримо, - тон її був дуже серйозним, наче говорила не маленька дівчинка, а доросла людина.

- Привіт. Ти - Ліна? - Невпевнено розмістився навшпиньки, продовжуючи стежити за діями дівчинки.

- Ні, я Соня. Слухай, ти б не міг мені допомогти? - Вона вказала на свого "пацієнта". - Он там тече струмок, і мені потрібна його вода, - з цієї малявки згодом вийде чудовий управлінець, он як впевнено віддає накази незнайомому дорослому чоловікові.

- Буде зроблено, командире, - жартома козирнув, відшукуючи те, у чому б я зміг перенести воду.

- Я скоро стану імператрицею, але це дрібниці, можеш звати мене командиром, я тобі дозволяю, - серйозно проговорила юна магіня, під руками якої на дереві почали з'являтися маленькі зелені паростки.

- Ось, тримайте, - простягнув вигнутий шматок кори, наповнений цілющою водою.

- Добре. Дякую. Ти й сам випий, вона й тобі допоможе, - та хто ж вона така? Це явно незвичайна дитина.

- Я зможу повернутися назад? - Вирішив поставити запитання, яке мучило мене довгий час.

- Так, вже майже скоро. Я тільки хотіла, щоб ти мені допоміг, і в нас все вийшло, - вона провела рукою над зазеленілим велетнем, що почав піднімати вгору свої могутні гілки. - Тримайся міцніше, - вона простягнула свою долоню, пропонуючи за неї вхопитися, що я власне і зробив, намагаючись вберегти малечу від падіння.

Ліна

- Кір! - І от завжди він де завгодно, тільки не поруч, коли так потрібен. - Веалірійський, я приб'ю тебе, якщо ти зараз же не з'явишся тут, - простогнала, намагаючись присісти в крісло і заспокоїтися.

Робити нічого, доведеться чекати, поки хтось прийде перевірити Меліріана і його показники, а тут я розчепірилася і от-от готова народити. Ну і? Де всі? І не крикнеш же, тут товщина стін така, що навіть гострий драконячий слух не вловить мої потуги.

Спробувала вивільнити свою долоню, але Лір лише сильніше в неї вчепився. Так, гаразд. Спокійно, Світлова, тільки спокій...

- Кір! - От же ящірка луската, ну і де він ходить? - Кіріан!!! - Здається, мене все ж таки почули, бо двері зі скрипом відчинилися, показуючи мені переляканого чоловіка. Ну нарешті!

- Ліно, що сталося? - І як би тут відповісти, не видно чи що? Ох, і чого я така нервова? Ну, подумаєш народжую. Не я перша, не я остання. - Потерпи, маленька, я покличу Марліана, - хотіла вчепитися у свого чоловіка, щоб не відпускати, але тут його місце зайняла моя сестра.

- Ніка? - Невпевнено прошепотіла, відчуваючи міцні обійми.

- Тримайся, заєць, усе буде добре, - моя рідненька відсторонилася, віддаючи комусь вказівки. - По сусідству тут теж палата? Чудово, треба перенести її туди... Оу, ну, можна й так, - я відчула, як крісло разом зі мною злетіло в повітря, і ми кудись рушили.

Подальше злилося для мене в одну суцільну круговерть голосів і виконання команд, які віддавав владний голос моєї сестри.

Кіріан

Паніка почалася рівно в той момент, коли двері перед моїм обличчям голосно зачинилися, відрізаючи від мене дружину і лікарів. Адже ж вони впораються? А коли почулися крики коханої, я вже хотів було увірватися в палату, але мене зупинив шурин, Ілля сказав, що це нормальний процес пологів, і мені тільки й залишається, що чекати.

І як тоді земні чоловіки це все терплять? Просто жах! Я намагався піти подалі, щоб не чути, але здавалося, що крик Ліни переслідував мене скрізь, а коли моє терпіння опинилося на межі, двері раптом різко відчинилися й до мене вийшов щасливий до нестями Мар: