Читати книгу - "Свобода"

— Господи, я просто обожнюю Нью-Йорк, — зізнався Волтер. — У Вашингтоні є щось цілком неправильне.

— Тут також неправильного вистачає, — відповів Катц і став на швидкісну смугу для матусь із колясками.

— Але це місто, принаймні, справжнє. Вашингтон — то суцільна абстракція. Він зосереджений на близькості до влади і більше ні на чому. Тобто, я впевнений, це круто, коли у сусідньому домі живе Сайнфелд[116], чи Том Вулф[117], чи Майк Блумберг[118], але жити поряд із ними не є головною метою в Нью-Йорку. А у Вашингтоні люди буквально розмовляють про те, скільки кроків треба зробити з їхнього будинку, щоб дістатися будинку Джона Керрі[119]. У тутешніх житлових районах так нудно, що єдине, що здатне зацікавити людину, так це наближеність до влади. Тут усе фетишизовано. Люди просто здригаються в оргазмі, коли кажуть тобі, що на якійсь конференції сиділи поряд із Полом Вулфовіцем[120] чи їх запросили на сніданок до Ґрувера Норквіста[121]. Всі думають про це двадцять Чотири години на добу, сім днів на тиждень і намагаються позначити своє місце по підношенню до влади. Навіть із ситуацією з чорними щось негаразд. Створюється враження, що бути бідним негром у Вашингтоні набагато гірше, ніж будь-де в країні. Це навіть не лякає. Ти просто не встигаєш про це подумати.

— Хочу нагадати тобі, що «Бед Брейнз»[122] і Ян Маккей[123] починали саме з Вашингтона.

— Так, це якась дивна історична випадковість.

— І все ж таки, коли ми були молодими, то обожнювали їх.

— Господи, як я люблю нью-йоркську підземку! — вигукнув Волтер, разом із Катцом спускаючись на платформу, де стояв сильний запах сечі. — Саме так і має жити людина! Висока густота! Висока продуктивність! — І він винагородив стомлених пасажирів захопленою посмішкою.

Катц хотів спитати про Петті, але йому не вистачило хоробрості навіть промовити й ім’я.

— То ця чікса заміжня чи ні?

— Хто, Лаліта? Так. Вона зустрічається з одним хлопцем, ще з коледжу.

— Він теж живе з вами?

— Ні, він у Нешвілі. Закінчив медичний факультет у Балтиморі, а зараз проходить інтернатуру.

— Але вона залишилась у Вашингтоні.

— Наш проект сильно її захопив. І, чесно кажучи, мені здається, що скоро вона з цим хлопцем розпрощається. Він теж індус, але старої школи, дуже консервативний. Коли вона відмовилась переїжджати з ним до Нешвіла, він сильно розлютився.

— А ти їй що порадив?

— Спробував переконати її відстоювати власну точку зору. Бо коли б він захотів, по-справжньому захотів, то знайшов би собі місце й у Вашингтоні. Я сказав їй не жертвувати геть усім заради його кар’єри. У нас із нею відносини, наче в батька з донькою. Її батьки дуже консервативні. Гадаю, вона вельми цінує можливість працювати на людину, яка вірить у неї і не дивиться на неї просто як на чиюсь майбутню дружину.

— У мене питання — просто, щоб розставити всі крапки над «і», — сказав Катц. — Ти розумієш, що вона закохана в тебе?

Волтер почервонів.

— Не знаю. Може, трошки. Але особисто я гадаю, що це просто інтелектуальна ідеалізація. Більш як у батька й дочки.

— Гаразд, друже мій, мрій і надалі. І ти хочеш, аби я повірив, ніби ти ніколи не уявляєш собі, як ці сяючі очі дивляться на тебе, а її голівка лежить у тебе на колінах?

— Господи, звісно ж, ні. Я намагаюся ніколи таких речей собі не уявляти. Особливо коли мова йде про мого підлеглого.

— Але, мабуть, тобі не завжди вдається не уявляти собі таке.

Волтер швидко озирнувся, перевіряючи, чи не чують його пасажири на платформі, і понизив голос:

— Окрім усього іншого, я вважаю, що коли жінка стоїть на колінах, то об’єктивно це є приниженням.

— Чому б тобі це одного разу не спробувати й не дати їй можливість самій про це судити?

— Ну, Річарде, хоча б тому, — відповів усе ще червоний Волтер і вимушено розсміявся, — що я розумію: жінки зроблені трохи з іншого тіста, ніж чоловіки.

— А що ж трапилось із рівністю статей? Наскільки я пам’ятаю, це була одна з твоїх улюблених тем.

— Я просто думаю, що коли б у тебе була дочка, то, можливо, ти б дивився на становище жінки трохи з більшим співчуттям.

— Ти щойно навів мою улюблену причину не заводити дочок.

— Ну, коли б у тебе була дочка, мабуть, ти б тоді дозволив собі визнати той факт (який взагалі-то визнати досить легко), що дуже молоді жінки можуть мати до чоловіка змішані почуття: бажання, захоплення, любов, — і не розуміти...

— Не розуміти чого?

— Того, що для хлопця вони не більше як бездушний предмет. Що хлопець, можливо, просто хоче засунути свій, ну, ти розумієш, свій, ну, ти розумієш... — Волтер перейшов на шепіт: — Свій член до молодого й привабливого ротика. Що, можливо, це єдине, що його цікавить.

— Вибач, щось не допетрав, — відповів Катц. — Що поганого у тому, коли хтось тобою захоплений? Це неможливо зрозуміти.

— Я правда не хочу про це говорити.

Під’їхав потяг, і вони насилу увіпхнулись у нього. Майже тієї ж миті Катц помітив вогник упізнавання в очах хлопця студентського віку, який стояв біля дверей на протилежному боці. Катц опустив голову й відвернувся, але той виявився безрозсудно сміливим і торкнувся його плеча.

— Мені шкода вас турбувати, — промовив він, — але ж ви музикант, чи не так? Ви Річард Катц.

— Гадаю, мені шкода більше вашого, — буркнув Катц.

— Я не набридатиму вам. Просто хотів сказати, що мені дуже подобається ваша творчість.

— А, ну дякую, друже. — Катц усе ще не піднімав очей від підлоги.

— Особливо рання творчість, я з нею тільки починаю знайомитись. «Реакційна розкіш» — Боже, ця пісня просто до біса геніальна. Я навіть скинув її собі на «ай-под». Зараз покажу.

— Та не треба. Я тобі вірю.

— Ой, вибачте, звичайно ж. Вибачте. Не хотів вам набридати. Просто я від неї фанатію.

— Не переймайся.

Волтер слухав цю розмову з виразом обличчя, що було знайоме Річарду ще з часів вечірок у коледжі, які вони разом відвідували із завидним мазохізмом, — суміш здивування,