Читати книгу - "У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів"

Для залучення євреїв на військову службу Австрійська держава використовувала різні методи. Тривалий час — до кінця 1860-х рр. — євреї не проявляли особливого зацікавлення військовою службою. Так, скажімо, цілком легально допускалася можливість замінити рекрута іншою особою. За це державні органи на місцях практикували встановлення високої грошової такси. Траплялися й випадки, коли євреї звільнялися від військової служби — якщо були єдиними годувальниками й опікунами найближчої родини, породіллі тощо. А що й ці заходи були малоефективні, то проблему остаточно врегулював Закон про оборону від 5 грудня 1868 р., який для всіх громадян імперії встановив загальний обов’язок військової повинності.

Наступний метод, який держава апробувала щодо євреїв у збройних силах — зрівняння їх у правах з іншими «товаришами по зброї» і можливість для них отримання на загальних підставах офіцерських звань. Щоправда, отримання їх євреями негласно передбачало охрещення і перехід у католицтво. Перший такий факт зафіксували 1809 р. Іншим способом інтеграції єврейського населення досліджуваного хронотопу в регулярне військо була гарантія задоволення їхніх релігійних потреб — через функціонування інституту рабинату нарівні з християнськими (передусім римо-католицькими) капеланами. Уперше такі випадки мали місце під час військових дій 1866 р. У мирний час вояки-євреї користувалися опікою місцевих цивільних рабинів, а з 1875 р. — і рабинів резерву (тилу). Станом на 1914 р. останніх імперське військо налічувало тільки десять осіб. Така кількість рабинів жодним чином не відповідала реальним потребам євреїв, які перебували на військовій службі.

Слід зауважити, що впродовж досліджуваного періоду, незважаючи на різноманітні практики залучення до війська прихильників Мойсеєвої релігії, набір новобранців-євреїв становив суттєву проблему для місцевої влади і Міністерства війни. Ухиляння від військової служби становило предмет різноманітних скарг до місцевої влади, крайових сеймів і навіть рейхсрату. З огляду на такий невідрадний стан справи виконання державного обов’язку християнські етнічні лідери показово заявляли про дискримінацію їхніх одновірців і зверталися до сумління єврейських громадян монархії щодо «дотримання засади Основного закону держави про рівноправність усіх громадян», а отже, і представництва останніх у Збройних силах. Як бачимо, держава однаково трактувала християн і юдеїв стосовно військового відбутку. Ці заходи можна окреслити умовною тріадою: сплата «відкупного» податку чи заміна рекрута іншою особою; зрівняння євреїв у правах з християнами щодо військової кар’єри та отримання офіцерських звань; забезпечення євреїв душпастирською опікою і уможливлення виконання ритуальних приписів юдаїзму у війську під час військових дій і в тилу.

Важливим механізмом включення етнічних меншин в етнополітичний організм імперії була економічна інтеграція. Її показовим прикладом ми вважаємо заходи щодо участі євреї в економічному житті. Адже в досліджуваному регіоні влада застосувала політику соціально-економічної інтеграції, сутність якої полягала у створенні державою можливостей для досягнення кожним членом суспільства конкурентноздатності та соціальної мобільності. Одними з перших актів, які дозволили євреям участь в економічній сфері, були розпорядження фінансової адміністрації у Львові 1848 р. про допуск євреїв до утримання сільських маєтків і млинів; декрет Міністерства фінансів і роз’яснення львівської фінансової адміністрації 1849 р. щодо дозволу офіційно приймати на роботу прихильників Мойсеєвої релігії; розпорядження Міністерства віровизнання і освіти 1850 р., яке дозволило єврейським акушеркам опікуватися й християнськими жінками.

Істотним кроком на шляху економічної інтеграції євреїв західноукраїнських земель у державний організм став дозвіл Міністерства внутрішніх справ від 13 січня 1860 р. Згідно з ним євреям надавали право вести справи в аптеках, шинках, броварнях і млинах, а також усувати обмеження щодо права побуту. 18 лютого 1860 р. держава зрівняла євреїв із християнами у праві набуття власності. Імператорське розпорядження стосувалося, щоправда, вибраних груп єврейського населення: випускників фахових шкіл, нижчих гімназій і реальних шкіл, а також офіцерів. У такий спосіб держава свідомо фаворитизувала осіб, які певною мірою вже були асимільовані.

Отже, стратегія держави в етнополітичній царині головним чином зумовлювалася двома факторами — етнодемографічним та обраною етнополітичною моделлю її розвитку, яка передбачала гармонізацію взаємин держави й етнічних меншин. Ініціативи правлячої династії та урядів Австро-Угорщини у сфері етнонаціональної політики, спрямованій на досягнення міжетнічних компромісів, проявилися в такій тріаді: забезпечення державного суверенітету, збереження територіальної цілісності та досягнення стабільного функціонування політичної системи.

Проте з огляду на розбіжності в сприйнятті держави «своїми» й «чужими» засобом для реалізації цих цілей стала легітимація влади. Одним із додаткових засобів останньої і посилення держави загалом став курс офіційного Відня на збереження багатокультурності, в якому вбачалася запорука толерантного співіснування етнонаціональних спільнот. Дії центральної влади у сфері етнонаціональних відносин загалом свідчили про готовність створення оптимальних умов для забезпечення культурних, а не політичних прав етнічних меншин.

Саморефлексія Української літератури як національної (від Тараса Шевченка до «Української хати») (В. Масненко)

Література як складова інтелектуального життя у новітній час неминуче набуває певних національних форм, стає органічною частиною модерного націотворення. Національне усвідомлення української спільноти теж не було винятком і супроводжувалося доволі суттєвими змінами у літературному процесі, які можна кваліфікувати як процес його націоналізації. На жаль, ці явища до останнього часу не набули належного осмислення як у межах інтелектуальної історії, так і в самому літературознавстві. Окремі аспекти проблеми знайшли часткове висвітлення в оглядових навчальних курсах з історії українське?! літератури XIX та XX ст.[152] Реалізація націотворчого потенціалу української літератури цікавила літературознавців модерністського та постмодерністського спрямування: Г. Грабовича, С. Павличко, Т. Гундарову. Однак на це так і не звернули належну увагу історики. Тому й досі лишається актуальним побажання, висловлене свого часу І. Лисяком-Рудницьким («Це могло б стати темою цікавого дослідження з літературної соціології»[153]).

Новітній літературний процес, започаткований «Енеїдою» І. Котляревського, відкривав шлях до формування власне української національної літератури. Ознаками якої були не тільки використання народної мови, а й становлення цілком самобутньої системи естетичних цінностей, художніх образів, символів, канонів, змістів, які б вирізняли українське красне письменство з-поміж інших європейських літератур. Важливою умовою було також обґрунтування цілісної літературно-культурної традиції українського письменства. Цілком зрозуміло, що цей процес, як і виокремлення української національної історіографії, відбувався доволі складно й суперечливо. Адже вийти за межі малоросійського, регіонального письменства і піднятися до декларування своєї українськості спромоглися далеко не всі представники «літературного цеху». У часовому вимірі «націоналізація» літературного життя України охопила все XIX ст. Зрештою, цілковиту слушність мав І. Лисяк-Рудницький, коли стверджував: «Українська література виросла понад рівень „літератури для домашнього вжитку“ і почала проявлятися як повна національна література лише на зламі XX ст.»[154].

Розглядаючи трансформацію літературної традиції, вироблення у ній сучасних форм