Читати книгу - "Танок драконів"

«Хлопці будуть у захваті».

— Якщо треба — гаразд. Скоротимо порції на чверть.

«Якщо побратими вже нарікають на мене, то що вони казатимуть, коли доведеться їсти сніг і жолудевий паштет?»

— Так буде краще, мілорде,— мовив лорд-стюард, але з його тону було ясно, що так буде краще ненабагато.

— Тепер я розумію,— зронив Стражденний Ед,— чому король Станіс пустив дикунів за Стіну. Щоб нам було що їсти.

Джон не втримав усмішки.

— До такого не дійде.

— От і добре,— сказав Ед.— Вони на вигляд страшенно жилаві, а зуби в мене вже не ті, що замолоду.

— Були б гроші — можна було б закупити харчі на півдні й доправити кораблями,— мовив лорд-стюард.

«Можна,— подумав Джон,— було б у нас золото і знайшлися б люди, згодні продати нам харчі». Але не було ні того, ні того. «Наша єдина надія — Соколине Гніздо». Видол Аринів легендарно родючий, і його не торкнулася війна. Цікаво, подумав Джон, як зреагує сестра леді Кетлін, якщо їй запропонують годувати байстрюка Неда Старка. В дитинстві він почувався так, наче леді Кетлін шкода для нього шматка хліба.

— Якщо виникне потреба, будемо полювати,— втрутився Вік Вістря.— В лісі ще є дичина.

— І дикуни, і дехто страшніший,— сказав Марш.— Я б мисливців туди не відпускав, мілорде. Я б не відпускав.

«Ні. Ви б назавжди замкнули браму й запечатали її камінням і кригою». Джон знав: половина Чорного замку згодна з лордом-стюардом. Друга ж половина ставиться до них з презирством. «Запечатаємо браму й усядемося своїми товстими чорними дупами на Стіну — і вільний народ полізе через Міст Черепів або через іншу браму, яку начебто запечатали ще п’ятсот років тому,— два дні тому за вечерею голосно заявив старий лісовик Дайвен.— У нас людей немає, щоб патрулювати сто льє Стіни. І це добре знають і Тормунд Велетожоп, і клятий Плаксій. Бачили колись, як замерзає в ставку качка, не в змозі витягнути ноги з криги? З воронами те саме буває». Більшість розвідників луною підхопила Дайвенові слова, а от стюарди й будівничі більше схилялися на бік Бовена Марша.

Але цю проблему відкладемо на інший день. Тут і зараз головна біда — харчі.

— Ми не можемо лишити короля Станіса з вояками голодувати, хай як би нам цього хотілося,— сказав Джон.— Якщо припече, він усе це забере силою. У нас бракує людей, щоб його зупинити. І дикунів також треба годувати.

— Як, мілорде? — запитав Бовен Марш.

«Якби ж знаття!»

— Знайдемо вихід.

Заки вони повернулися з-під землі, вже почали видовжуватися вечірні тіні. Хмари помережали небо, як пошарпані прапори, сіро-білі й подерті. У дворі зброярні було порожньо, але в самій зброярні, як виявилося, на Джона чекав королівський зброєносець. Деван, худенький хлопчина років дванадцятьох, мав каштановий чуб і карі очі. Він застиг біля кузні, не наважуючись поворушитися, а Привид обнюхував його з ніг до голови.

— Він не вкусить,— мовив Джон, але хлопчина від несподіванки здригнувся — і на цей раптовий рух деривовк вищирив зуби.— Ні! — крикнув Джон.— Привиде, не чіпай. Геть!

Вовк — безшумність на чотирьох лапах — ковзнув назад до своєї яловичої кістки.

Деван стояв білий, як Привид, обличчя зросилося потом.

— М-мілорде, його світлість вас в-викликає.

Хлопчина був одягнений у кольори Баратеонів — чорний і золотий, а на грудях, рівно на серці, було вишите полум’яне серце вояка королеви.

— Ти хотів сказати — запрошує,— мовив Стражденний Ед.— Його світлість запрошує лорда-командувача. Ось як сформулював би я.

— Облиште, Еде,— відмахнувся Джон, який зараз був не в гуморі для цих перепалок.

— Повернулися сер Ричард і сер Джастин,— мовив Деван.— То ви прийдете, мілорде?

«Розвідники не в той бік». Масі й Горп їздили на південь, а не на північ. Хай що вони дізналися, Нічної варти це не стосується, але Джонові все одно було цікаво.

— Якщо це потішить його світлість.

Він рушив за малим зброєносцем через двір. Привид почалапав за ними, і Джон крикнув:

— Ні. Лишайся!

Натомість деривовк побіг геть.

У Королівській вежі Джон, віддавши на вході зброю, постав перед королем. У світлиці було жарко й людно. Станіс разом зі своїми капітанами схилився над картою Півночі. З ними були й «розвідники не в той бік». Був тут і Сигорн, юний магнар тенійський, убраний у шкірянку, броньовану бронзовою лускою. Сидів Тарарах, жовтим потрісканим нігтем чухаючи шкіру на зап’ястку під кайданами. Його запалі щоки й коротке підборіддя вкривала каштанова щетина, а на очі звисали пасма брудного волосся.

— Ось і він,— оголосив Тарарах, побачивши Джона,— хоробрий хлопчина, який застрелив зв’язаного й замкненого в клітці Манса Рейдера.

Великий квадратний коштовний камінь, що прикрашав його кайдани, зблиснув червоним.

— Подобається мій рубін, Сноу? Мені його на знак любові подарувала леді Червона.

Не звернувши на нього уваги, Джон опустився на одне коліно.

— Ваша світлосте,— оголосив зброєносець Деван,— я привів лорда Сноу.

— Я бачу. Лорде-командувачу, думаю, ви знайомі з моїми лицарями й капітанами.

— Мав за честь.

Джон старався якнайбільше дізнатися про людей з оточення короля. «Це все насправді люди королеви». Дивна річ, що в оточенні короля немає власне людей короля, подумалося Джонові, але так воно, схоже, й було. Якщо вірити пліткам, на Драконстоні Станісові люди накликали на себе його гнів.

— Є вино. Або гаряча лимонна вода.

— Дякую, не треба.

— Як хочете. У мене для вас подарунок, лорде Сноу,— сказав король і махнув рукою на Тарараха.— Ось він.

— Ви казали, вам потрібні люди, лорде Сноу,— посміхнулася леді Мелісандра.— Гадаю, вам підійде наш кістяний лорд.

— Ваша світлосте,— обурився Джон,— цьому чоловікові не можна довіряти. Лишимо його тут — і хтось переріже йому горлянку. Вишлемо на розвідку — і він знову перекинеться до дикунів.

— Тільки не я. Годі з мене цих клятих бовдурів,— заперечив Тарарах, постукуючи по рубіну на зап’ястку.— Запитай свою червону відьму, байстрюче.

Мелісандра стиха забурмотіла незнайомою мовою. Рубін у неї на шиї повільно блимав, і Джон