Читати книгу - "Бентежна кров, Джоан Роулінг"

Уна зробила ковток капучино. Робін спитала:

— Ви часто бачилися після того, як Марго почала вчитися в університеті?

— Так, бо вона продовжувала працювати в клубі. Як вона тільки все встигала... і вчилася, і працювала, і про рідних дбала! Жила на нервах і шоколаді, худа-худюща. А на початку другого курсу вона познайомилася з Роєм.

Уна зітхнула.

— Навіть найрозумніші люди поводяться як повні довбні, коли справа стосується кохання,— сказала вона.— Насправді мені іноді здається: що розумніша людина в книжних питаннях, то дурніша в статевих. Марго собі вирішила, що затямила урок і тепер уся така доросла й розумна. Але насправді поміняла шило на мило. Рой зовні не нагадував Сатчвелла, а так — обоє рябоє. Був, звісно, якраз такий, щоб Марго сподобатися. Книжки, подорожі, культура, все як треба. Розумієте, Марго ще мала певні пробіли в знаннях. Не розумілася, якою виделкою що їсти, іноді щось казала кокнійською говіркою, словом, давала підстави для снобського ставлення. Але треба сказати, що Рой за нею божеволів. Сталося це не за один день, але я бачила, що його принаджує. Марго його шокувала й водночас зачаровувала: «Плейбой» і професійна етика, феміністичні ідеї, утримує батьків.

Вони багато сперечалися — і то були інтелектуальні суперечки, щоб ви собі розуміли. Але Рой був якийсь анемічний. Не аж зовсім кволий, але...

Уна раптом засміялася.

— Анемічний! Ви ж у курсі про його хворобу крові?

— Так,— кивнула Робін.— Хвороба фон... когось там. Забула прізвище.

— Отого самого,— підтвердила Уна.— Ціле життя навколо нього упадала й підкладала подушечки мамця. Страшна жінка! Я її кілька разів бачила. Поваги до тієї баби в мене було десь стільки, скільки до отого, у що, бува, черевиком уступиш. А Рой... у тихому болоті чорти плодяться, інакше й не скажеш. Тут флірт був уже не про секс, а про ідеї. Ні, він був нічогенький. Навіть гарний... хоч і хирлявий. Повна протилежність Сатчвеллу. Красунчик-мазучник, великі очі, тонке волосся. Але ж який маніпулятор! Тут скривиться, тут гляне холодно. Марго йому подобалася своєю несхожістю на інших, але з нею було незручно. Рой хотів собі жінку, максимально відмінну від матері,— але без мамциного схвалення обійтися не міг. Тобто там від початку не все було добре.

А ще він умів дусатися. Оцього я терпіти не можу! У мене мамця така була. Тридцять років не розмовляла зі мною, бо я втекла до Лондона. Врешті-решт здалася, бо хотіла побачити дітей, але моя сестра на Різдво хильнула зайвого й бовкнула, що я перейшла в англіканство. Після того вже все, кінець. «Плейбой» вона мені ще могла пробачити. Протестантство — ніколи.

Коли вони ще тільки зустрічалися, Рой, бувало, по кілька днів не розмовляв з Марго. Одного разу не розмовляв цілий тиждень. Вона не витримала і сказала, що йде, і його це отверезило. Я питала — а на що він, власне, ображається? Виявилося, що на клуб. Не хотів, щоб Марго там працювала. Я питаю: «А поки ти вчишся, хто утримуватиме твою родину — він?» Марго мені на те: «Та він просто не радий, що на мене задивляються інші». Дівчатам, знаєте, таке подобається, оці власницькі вихватки. Думають, це ознака, що він хоче тільки її,— проте все навпаки. Він хоче тільки, щоб вона належала лише йому. Сам він при тому має право дивиться на інших дівчат, і в Роя все було саме так, за ним упадали його давніші знайомі. Красунчик з багатої родини! Взяти бодай,— додала Уна,— маленьку кузину Синтію, яка завжди була десь поруч.

— Ви знали Синтію? — спитала Робін.

— Раз чи двічі бачила в них удома. Така собі мишка. Мені хіба два слова сказала,— відповіла Уна.— Але Рой при ній почувався добре. Синтія з його жартів сміялася як дурна — а то були, знаєте, ті ще жарти.

— Марго й Рой одружилися одразу після університету, так?

— Саме так. Я була за дружку. Марго пішла в рядові лікарі, а Рой був птах високого польоту, його взяли в дослідницький заклад — уже не згадаю який. У батьків Роя був великий красивий будинок з газоном і таким іншим. Коли батько помер — це було незадовго до народження Анни,— мати все переписала на Роя. Ім’я Марго там не звучало взагалі, пам’ятаю, вона мені про це казала. Але Рой хотів перевезти родину туди, де виріс сам, і будинок у них був справді красивий і стояв неподалік Гемптон-Корту. Тож свекруха виїхала, а Рой з Марго в’їхали... Але насправді свекруха заходила коли хотіла, бо досі вважала, що подарований будинок належить більше їй, ніж Марго.

— Ви з Марго часто бачилися? — спитала Робін.

— Часто,— кивнула Уна.— Ми старалися обов’язково зустрічатися що кілька тижнів. Ми так дружили! Навіть коли Марго вийшла заміж за Роя, вона не кинула мене. Звісно, вони мали друзів родини з середнього класу, але я гадаю,— Унина мова стала трохи нерозбірливою,— я гадаю, що Марго розуміла: я завжди буду на її боці. Вона оберталася в колах, де почувалася самотньою.

— Тільки вдома чи на роботі теж? — спитала Робін.

— Вдома вона була як і не вдома,— відповіла Уна.— Будинок Роя, рідні Роя, друзі Роя, все — Роєве. Вона багато спілкувалася з власними батьками, але татуся на інвалідному візку важко було привезти до великого будинку. Думаю, Бамборо — її батьки — побоювалися Роя і його матері. Тож Марго їздила до них до Степні й далі підтримувала грошима. Знову розривалася між різними обов’язками.

— А як їй велося на роботі?

— То тяжко, то важко,— відповіла Уна.— Тоді мало було жінок-лікарок, а Марго була ще й зовсім молода, і вийшла з робітничого класу, тож у тій клініці, у клініці Святого Івана, їй теж було самотньо. Не дуже то було щасливе місце,— додала Уна, майже повторюючи слова доктора Ґупти.— Але в Марго була така натура — треба було все покращити.