Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

тулпара. Він вчепився в сідло й вивернув шию. Сазаган просувався з

неймовірною швидкістю. Пісок бив в очі, забивав носа й залітав до рота.

Болбочан кричав, улюлюкав і раз по раз здіймав нагайку, наче змагався з бурею

на швидкість. Його голос, не прикритий респіраторною маскою, звучав трубно й

чисто. Бекир подумав, що й легені в бея армійців мають бути залізними. На сірих

боках тулпара виступила піна. Бекир відчув її кислий сморід, а потім масну

вологу на щоці, коли, перескакуючи корч, тулпар особливо сильно сіпнувся.

Вони мчали в протилежний від моря бік, віддаляючись від місця, яке їм

призначив Азіз-баба, з кожним кроком опиняючись все далі від Золотої Колиски.

Попереду наче з-під землі виросли кам’яні брили. Бекир міг заприсягтися, що

раніше їх там не було. Болбочан перехопив його погляд і змовницьки підморгнув, немов нещасні кілька скель змогли б їх порятувати. У голові Бекира стукотіло.

Єдине, що йому залишалося, — вчепитися міцніше й довіритися армійцю. І тоді

Сазаган — вітер-олень — їх наздогнав.

Стіна піску впала на голови. Бекир гостро відчув, що немає волосся.

Суєрний пил шарпав і роздирав шкіру, оглушував і забивав очі, роблячи майже

сліпим. З усіх боків ударили блискавки й породили рожеве марево. Вітер ревів.

Вони наче бігли із Сазаганом наввипередки. Бекир побачив, як порив вітру

підхопив сусіднього вершника. Його підкинуло вгору, а потім немов

проштрикнуло грозовим рогом. Блискавка розірвала тіло. Болбочан пригнувся й

потягнув за віжки. Поряд із хлопцем пролетіла голова. Позаду, підхоплена бурею, здійнялася в небо й упала зчорніла половина тулпара.

— Ала Богу Спалахів! Слава тобі! Слава! Дякую за бурю! Дякую за суєр!

— як божевільний закричав Болбочан і піднявся на стременах.

Повітря наповнилося сіллю. І Бекир майже з полегшенням подумав, що все

нарешті закінчиться. Ще мить — і вони опиняться в центрі змін. І тоді

залишиться тільки молитися Богу Спалахів, щоб дарував швидку смерть.

Справжню смерть. Поруч злетів іще один вершник, спалахнув у небі й розпався

на десятки палаючих жарин. Наступна блискавка обдала їх жаром. Земля

здригнулася, їх накрив дощ видраного із землі каміння. Удар струму прийшовся

зовсім близько, але, на щастя, не в них.

— Дякую за бурю! Дякую за суєр! — продовжив несамовито голосити

Болбочан.

Ще одна блискавка освітила скелі. Бекир відчув спокій, який буває тільки

перед кінцем. Він майже погодився приєднатися до Сазагана. Азіз-баба завжди

казав, що в Дешті ніхто не вмирає. Просто розчиняється і стає частиною всього. І

коли вони ховають мертвих, то земля їх приймає й перетравлює, перетворює на

пил, на пісок. А отже, у цій бурі є й Ма. Коли він змирився з неминучим, Болбочан притулив до губ тонку металеву трубку. Бекир міг заприсягтися, що

почув тонкий, ледь вловимий звук. Скелі попереду теж наче почули свист і

дивно нахилилися. Між ними утворилося провалля. Тулпар Болбочана на

повному ходу стрибнув у діру.

Спершу вони полетіли. Кілька секунд Бекир чекав, що в тулпара якимось

дивним чином з’являться крила й він зможе пікірувати. Але нічого дивовижного

не сталося. Тулпари вміли гарно стрибати, але не здійматися в небо. Болбочан

клацнув пружинами. Конструкція, що до того лежала на крупі, роз’їхалася. Це

виявилися вживлені в кістки тварини розсувні механічні крила. Вони

сповільнили скажений спуск. Бекир ледь устиг побачити, як із стін круглого

провалля, у яке вони стрибнули, за подібним принципом випросталися сіті. Вони

опоясували шахту, наче сходи-батути. Маневруючи крилами, Болбочан

змушував тулпара стрибати з одного батута на інший. Він уже майже досяг

підлоги, коли слідом за ним на сітку приземлився наступний їздовий, а за мить

— ще один. Бекир почув шум зіткнення. Один тулпар зламав обидві ноги й ревів

так, що Бекиру хотілося затулити вуха. Тваринам приземлення далося особливо

важко. Модифіковані люди Армії потвор залишилися неушкодженими. Ніязі

вдарився головою. Чорній Корові пощастило найбільше: вона лише осмикнула

спідницю і винувато всміхнулася, оглядаючи інших.

— М’яка посадка, га? — Живе око Болбочана божевільно крутилося, вуса

тремтіли, наче були готові от-от відірватися. Очільник загону витер кров із

розбитого лоба й оглянув людей. Стулки входу над їхніми головами з гуркотом

зачинилися. Бекир почув, як об них щось ударилося. Не всім пощастило вчасно

дістатися входу.

— Зачиняються автоматично. Кемаль-шейх не дуже любить гостей, —

пояснив Болбочан.

Щось загуло. По периметру загорілося кілька електричних ламп. Вони

опинилися в глибокій штольні.

— До Спалахів це була пускова шахта для величезної ракети. Кемалю-шейху якось удалося змусити все працювати. Він шаман, а ще каже, що бачить

майбутнє. — Болбочан зловісно посміхнувся.

Наче почувши його слова, сіті-батути автоматично втягнулися в стіни.

Згори осипався пил, але вже за мить усе було спокійно. Якщо буря і

продовжувалася на поверхні, тут її не існувало. З двадцяти семи вершників до

сховку дісталися семеро. Лише чотири тварини стояли на ногах. Усі гарячково

обтрушувалися від отруйного пилу.

Бекир роззирнувся. Стіною штольні йшла шахта ліфта. Посередині між

землею і поверхнею застигла кабіна. Над нею щось висіло. Спершу Бекир

подумав, що це одна із сітей-батутів, а потім придивився і побачив, що

конструкція прозора й рухається. Це була щільна хмара жовтого пилу. Бекиру

чомусь не хотілося з нею зіткнутися. Болбочан підійшов до залізних дверей у

стіні штольні й натиснув невелику червону кнопку. За стіною почулося

дзижчання.

— Хто? — запитав механічний голос.

Люди Болбочана пригнулися і почали робити ритуальні знаки, відганяючи

від себе поганого духа.

— Болбочан! Ми без запрошення. Буря змусила скористатися твоєю

гостинністю. А Бог Спалахів був таким добрим, що накрив нас прямо над

криївкою. Я втратив багато людей.

Запанувало мовчання. Лише стогони поранених тварин заважали тому, хто

за дверима, думати.