Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

-Цього повинно вистачити. Хоча одних трав не достатньо, щоб цілковито занурити його в сон. - його рука лягла мені на плече. -  Не хвилюйся, більшості він не відчує. 

Під пальцями сильними ударами віддається серце. Мені страшно навіть поворушитись. Тримати й триматись - єдине, на що я знатна. Хрускіт вправленої кістки, горло дусять сльози. Руки почали труситись, але це не я. Він весь дрижить. 

-Тут готово, найгірше позаду. Ще жива? - заніміла шия болем відгукнулась на рух. Скільки це все вже триває? Для мене час однозначно зник. Я підняла на нього очі. Питання не було жартом. 

--Все добре. - тут насправді “добре” і не пахне, але у мене що є варіанти. Від думки, що я повинна залишатись, всередині все стискається, але визнай я, що ще трошки й зірвусь - мене виженуть. Це усвідомлення викликає в мені ту первинну паніку, з якою ніщо не в змозі зрівнятись. 

-Ще не довго. Тримайся. - не впевнена чи ці слова призначені для мене, чи для хлопця. 

Погляд прикипів до ран. Точними рухами голка входить в тіло і сантиметр за сантиметром шкіра вкривається тонкими смугами майбутніх рубців. Більшість з них заживе, цьому хлопчаку всього то не більше 12 років, але цих три довгі сліди від глибоко занурених в тіло кігтів залишаться з ним на все життя. 

І все чому? Бо я запізнилась. Як і тоді. Я ж бачила, що він тікав геть, я не додумалась побігти за ним. І тут, я ж чула рев цього ведмедя. Невже було так складно додуматись, що вони просто так голос не подають?

-Як тебе звати? - реальність повернулась. Мої руки як клешні на його скронях. Тіло більше не труситься, все ще гарячий, надалі біліше смерті, він рівномірно вдихає. 

-А… Віта. - з чола зійшов струмок поту і довелось заплющити очі. 

-У тебе сильний дух, Віто, іди на вулицю, відпочинь. Тут я зробив свій максимум, далі все залежить від його бажання жити. - залишити його? Дозволити боротись на одинці? - Іди, бо скоро допомога знадобиться тобі. - цей безапеляційний тон. Він нагадує мені когось, але вимучений мозок неспроможний пригадати. Я піддалась. 

Найскладнішим виявилось розірвати контакт. Доки я підіймалась з колін, доки повільно розпрямлялась, весь цей час його життя відчувалось кінчиками пальців. Мене похитнуло, але рівновагу вдалось втримати. До дверей зовсім не далеко, йди рівно. Я знаю, що він дивиться мені в спину, знаю, що випробовує. Тільки чому? 

Холод ночі огорнув як пухова ковдра. Скільки ж зір видно сьогодні на небі. Що є моя втома у порівнянні з тою кількістю волі, яка потрібна йому, щоб пережити сьогоднішню ніч. І хіба можна зробити все, а далі будь, як буде? 

Безглуздя. 

Безсилля. 

Моя нікчемна неспроможність допомогти. 

-Віта! - тону вистачило, щось не так. 

-Що сталось?! - світла однієї єдиної газової лампи зовсім недостатньо, щоб з дверей побачити, що відбувається. 

-Мої трави більше не діють. Тепер лише його воля бореться за право залишитись в тілі.. - недоговорив. Я зовсім не знаю цього чоловіка, але недомовка у таких як він означає щось жахливе. 

-Він помирає..!? - канат в мені натягнувся і нитка за ниткою почав тріскати. 

-Йому потрібна... - договорити цього разу тобі не судиться, мені й без тебе тепер все зрозуміло. 

Мені відомо, де моє місце, мені відомо, яку опору ти шукаєш. Дрібне дрижання наростає. Таке мені вже доводилось бачити. Кожен м’яз струшується. Синхронно. Спина прогнулась в судомі, мої руки лягли на його груди, мої губи до його вуха. Я б так сильно хотіла тебе обійняти. Я б стала повітрям, що тебе огортає. Твоєю силою, що допомагає йти вперед.

-Тш-ш-ш. Вгамуйся, будь ласка, - слова збились на схлип. - почуй мій голос. Я поруч, обіцяю, цього разу я поруч і залишусь з тобою стільки, скільки це буде потрібно. - розслабився, не на довго, але все ж. Віто, просто продовжуй говорити! Але що? - Ти знаєш, ми ж навіть не познайомились. Мене звати Віта. Шкода, що наразі я не зможу дізнатись твого імені. Але давай домовимось, що вранці, ти мені його обов’язково назвеш. - з легень вирвався кашель. Чому цей дивний чоловік вирішив, що лікування завершено. Я звісно не спеціаліст, але що, коли у нього внутрішня кровотеча. 

Ну і? 

Відповідь як завжди прийшла сама. А тут з нею що вдіяти можна? 

Тільки б він не помилився. Градом, як каплі весняного дощу, по столу розтеклись сльози. 

-Я.. - він при тямі?! - Яре..

-Тш-ш-ш, я дочекаюсь до ранку, нам нікуди спішити. - лише здригнув головою в сторону. 

-Я..ре..ма… - ось і познайомились. 

-Я б хотіла з тобою за інших обставин зустрітись вперше, але вже маємо, що маємо. - легка усмішка торкнулась його губ. Такий малий, а відчуття, що надто дорослий. - Спробуй заснути, тобі зараз потрібен відпочинок. - волосся пасмами просочується між пальцями, серце більше не б’ється шалено, проте жар. Він так і не спав. 

До столу підійшов Устим. Спершу напруга і тоді поступове розслаблення, холодне мокре полотно лягло поверх тіла хлопця. Він не кинув його, значить таки вірить в одужання. Мені завжди здавалось, що знахарі мають бути співчутливими та мати добре серце. Здається я помилялась. Холод і розважливість змішані з вірою в себе та інших. Як же поверхнево я все ще дивлюсь на цей світ.