Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Щось неприємно стукнулось мені в спину. То ти таки приємний чи зверхній, визначся нарешті?! Хоча за стільчик пізніше потрібно буде подякувати. Надто довго мої коліна б не витримали. 

-Ві..та.. - тихі звуки повинні вартувати йому великих зусиль, для чого ж так напружуватись?

Вибач.., що я не знаю.., що я не уявляю.. не можу нічим більше тобі допомогти, як бути поруч. 

-Спі… вай, будь … кх-кх - рука за власною волею лягла йому на шию, так наче я дотиком можу допомогти, так наче руками є змога лікувати. 

-Тільки пообіцяй, прошу, пообіцяй… ти більше не говоритимеш. Не відомо, що у тебе твориться з легенями, і взагалі, не час витрачати сили на слова. Я заспіваю… і нарікай потім на себе, бо ні голосом, ні слухом мене природа не наділила. - його слабка усмішка на шкірі, цього достатньо, щоб я виконала будь-яке прохання. 

Яку ж пісню? Мені, не меломану, людині далекій від музичного мистецтва, так складно підібрати щось влучне. 

Що зараз тебе тримає? Надія! 

“Коли опустилися руки - о так, знайоме відчуття.

Коли потемніло в очах - і це довелось сьогодні пережити.

Не знаєш ти, як далі бути - не маю ні найменшого поняття, на правду. 

На що сподіватись хоча б. - тут у мене декілька варіантів все ж є.

Не можеш, не віриш, не знаєш, - я зможу, повірю, дізнаюсь.

Не маєш куди утікти - я обіцяю залишатись.

І кажуть - чудес не буває - лиш в тих не буває, хто в них не вірить.

Та мусиш для себе знайти. - я буду для тебе чудом, лиш доживи.

Допоки сонце сяє, поки вода тече - вона в серці теплом оживає.

О-оу, надія є. - надія є.

Лиха біда минає, просто повір у це, - все проходить і це пройде.

О-оу, надія є.” 

Я не пам’ятаю більше, тому куплет за куплетом, як зломаний програвач, ці слова моєї віри тихою колисковою заповнювали кімнату. 

-Віта, - легкий дотик до плеча розбудив мене. О ні, я заснула. - ш-ш-ш, не так різко, розбудиш і стільки старань кобилі під хвіст. - цей голос… Надто турботливо. - Підіймайся, бо на ранок лікувати доведеться тебе. - відпускати його зовсім не хочеться. Я ж обіцяла бути поруч. - Ти нічого не порушуєш, ти виклалась максимально. Він зустріне світанок. - спина терпким болем висловила свою згоду зі зміною положення. Довелось таки встати. - Бачила доріжку? Трохи нижче є криниця, я залишив для тебе відро води, йди вмийся. - сил вистачило лише на жести. 

Поверхневий сон відпочинку не дав. Навпаки, безсила, я зачіпаюсь ногами ледь не за кожен камінь. Невже так складно було принести те відро під дім, раз вже ти захтів, щоб я вмилась. Ох, тих відлюдників зрозуміти, то швидше голову зламаєш. Такий весь стриманий та холодний, а потім ніжний і турботливий. Хоча.. навіть в турботі знущається. 

Бурмотіння неочікувано дало мені досить життєвої енергії та непомітно, без зайвих зусиль, я біля криниці. Дякую, що хоч воду не сама собі набираю. Здається, я цього навіть ніколи не робила. Весело, аж бачу заголовок цієї ситуації: міський житель та примітивні механізми. 

Як би то так вмоститись? Навколо трава, доріжка в дрібному камінні, ні лавочки, ні навіть пенька. Ах, байдуже, де я тільки за сьогодні не побувала, можу й на землі посидіти.