Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- За що ти себе так картаєш? - невже ти думаєш мені легко визнати, - Август, тобі відомо, нерви підривають здоров’я.  

- Ти сам все бачив.. чого ж тоді питаєш. - на яку відповідь ти пробуєш мене вивести?

- Якби було так, як ти говориш, то я б тебе тут питаннями не завалював. На тобі лиця немає з моменту як вона пішла.

- Хіба цього недостатньо для відповіді? - зараз би сигаретку, або краще гільйотину. 

- Ти її любиш? - Миро собі не зраджує. Його прямота. Вона мене завжди вражала. 

- І як ти вважаєш я повинен на це відповісти?

- Як є! Можеш не вголос, ти хоч собі зізнайся, які у тебе почуття. 

- Я не хочу знову на ті ж граблі. - нахмурився, ну звісно, мені теж тільки це в голову приходить. 

- Анна…?! - кивок. - Тебе досі тримає ця історія? 

- Не історія як така, я … я просто не хочу… - мені й самому собі складно визнати чого я хочу, а чого ні. 

- Доброго дня, - у двері тихенько зайшла Злата і зробила невеличкий реверанс, - Август, Миро, вас попросила закликати Рута. Вечеря вже готова. - очі розширились, вона глянула на мою ногу і запанікувала, - чи… я … я можу принести сюди. 

- Дякую прекрасна принцеса, - Миро відповів у стилі героїв Дісней і подав їй руку. В цієї дівчинки зараз період захоплення принцами й лицарями. Таке миле слідування “кодексу принцеси”, як нам всім оголосили, перетворює навіть дужих чоловіків зі шрамами на принців. Хоча… їм би швидше розбійниками в цю казку йти. - Ми негайно вирушимо. - вона розслабилась, втішено усміхнулась, тоді згадала, що принцеси стримані й моментально попрощалась та зникла за дверима. 

- Тобі підходить лицарство. 

- Зараз приміряєш на себе, доки я буду служити тобі конем. 

- Ні, ні, дякую, сам дійду. 

- В жодному випадку, чув, що сказав наш Айболить, тобі не можна вставати на ногу. - так було скільки себе пам’ятаю, Миро завжди не любив Ярія. Ніхто з ним сильно не дружній і чесно, я навіть ніколи ґрунтовно не задумувався чому. Здається, ще в далекому дитинстві ми перетинались і навіть їздили десь разом, але не потім. Нас не налаштовували проти їхньої гілки, але неприязнь завжди прослідковувалась. Тоді наче щось сталось і Ярія забрав дід. Власне в хаті неподалік він і ріс, доки не переїхав вчитись. Роль сімейного лікаря - роль служіння родині. Своєрідна насмішка з боку старших. Чи покута за невідомий гріх. Не знаю навіть, який сценарій вони розвертають. - Ти що завис? Налаштовуєшся встати? Я можу і понести. 

- Категорично ні. 

- Тоді опирайся і в дорогу, нас чекає бенкет і твоя принцеса. 

- Ти тільки чогось такого при наших не ляпни… не хочу, щоб у неї були зайві неприємності. 

- Зрозумів, зрозумів. 

Йти боляче і від цього стає легше. Нехай болить. Як би не Миро, мучився б гірше і заслужено. Тоді біля вогнища, я втратив не просто землю під ногами, я втратив будь-яку опору. Темрява. Густа чорна пелена заковтнула без останку. Здавалось, переживши стільки всього, я врешті зможу опиратись, але ж ні… 

- Август..

- Що?! 

- Ти хоч лице простіше зроби, наші то можуть пропустити, але ти думаєш вона не помітить? - хм.. правий як завжди, не можна давати волю почуттям.. інакше.. інакше є ризик: я не виберусь, а все навколо засмокче зі мною.

- І без тебе знаю.

- Все-все, не кип’ятись, я ж з думкою про тебе..

- Миро…

- А? 

- Дякую. 

- О, а ось і ви, нарешті. Ті два проглота вже почали їсти. Я пробувала їх зупинити, але хто б мене слухав.

- Братику, сюди, - вимахуючи рукою Мія сміється на всі 32. Добре, що вони такі шумні, серед бурі заховатись не складно. - я зайняла для вас місця!

- Вже іду, ти ж мені кусочок м’яска теж відкласти встигла? За хворими доглядати знаєш робота не з легких, особливо за такими як цей.

- Звісно, я для двох відклала. Але я не уявляю, що любить Віта, тому якщо вона найближчим часом не прийде і сама собі не набере, є ризик, що нічого путнього не залишиться. - що?

- Август, ти її пів дня від нас по лісу ховав, плануєш і надалі..

- Рута, невже не зрозуміло. Ахаха, а мені навіть здалось, що вона ще те вовченя, а виявилось, що всього лиш ягнятко. - вона не тут? Її весь час не було тут?

- Рава, ти сам ще пушок не скинув, а вже з чужих дівчат смієшся. Не гарно так, нас інакше виховували. - я настільки зарився в себе, що навіть не поцікався як вона. Здавалось, вона не приходить, бо її нудить від мого виду, бо вона обурена, засмучена, зла… Ідіот.

- Рута! - запанувала тиша, всі обернулись на мене. - Віта принесла вам гриби? 

- Ні, не приносила. - легке заніміння підступило до кінцівок.

- Вона не допомагала вам готувати? - ти ж знаєш, яке питання потрібно ставити, тож питай боягуз.

- Ні, я її не бачила з того часу, як вона пішла в ліс. Мені подумалось, що назбирати гриби їй так і не вдалось, то ж вона засоромилась й більше від тебе не відходила. А хіба не так?

- Вона так і не повернулась… - як я посмів з нею зблизитись, для чого було привозити її сюди. Я ще й залишив її саму. 

Тону… 

Рука лягла мені на спину.

- Август, я впевнений, з нею все добре. Можливо захопилась грибами. - я її втратив.

- Грибами? Там вже ж ні чорта не видно, як можна гриби в темряві збирати.

- О-о-о, невже червону шапочку з’їв ведмідь. 

- Рава! Куди тільки батьки дивились виховуючи тебе, не бачиш, йому не до твоїх... 

- Ведмідь? Чому ведмідь? - мовчить і шкіриться, - Відповідай!

- Нічого, нічого, само так вийшло. Хіба тут взагалі залишились ведмеді?

- Я повинен її знайти… могло щось статись… я відповідальний за неї… - і готовий іти в  ліс, незважаючи ні на що, хоч без ноги, хоч без обох. 

Йти, ні, бігти! Будь я менш зосереджений на собі, будь я хоч на краплю уважніший. Стільки років прожити й досі нічому не навчитись.