Читати книгу - "Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб"

– Ти підеш зі мною! – гаркнув знатний чаклун, тицяючи пальцем у сріблясте марево.

– Не можу. – Хмара колихнулася. – Мене щось тримає.

– Знущаєшся?! – розлютився Ньельм. – Твій якір – звичайна прив'язка до місцевості. Її легко зняти і… Стривай… Ти нічого в цьому не тямиш?

«Точно як Ферн», – зворушилась я.

– Чудово. – Посмішка аристократа мені зовсім не сподобалася. – Відчіплюємо. – Він ворухнув пальцями над струмком. – І причіплюємо. – Плеснув мене по плечу. – Вітаю, Тає, у тебе з'явився демон.

– Мені тремтіти від страху і благати його зняти?

– А ти не будеш?

Ну… З невидимою сутністю якось простіше, а майже прозора в сонячному світлі плямка, що витала над головою, злегка діяла на нерви.

Я зітхнула.

– Мені подобаються демони, – відповіла, придивляючись до плеса. – Вони милі та кумедні.

– Макітри відривають з нереальною витонченістю, – підтакнув чаклун. – Нутрощі випускають одним порухом кігтя. Ідеальні звірятка.

– Аруне, якщо ти його покусаєш, тобі подякує половина Ренії.

Не знаю, що зробив демон, проте Ньельм ледь помітно сіпнувся і поспішив сховати напруженість за безтурботним вищиром.