Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Усього. — Вона стала на коліна поцілувати його вуста. — Усього тебе, мій коханий. Моє справжнє, єдине, солодке кохання назавжди й довіку. Але спершу…

— Кажи — і матимеш.

— Спершу — Мирцелу.

Брієнна

Камені були старі, розсипалися на крихти, але побачивши їх далеко в полі, Брієнна відчула, як їй стає дибки волосся на потилиці.

«Це ж там ховалися лучники, що встрелили бідолаху Клеоса Фрея» — подумала вона… але за версту помітила ще одну — таку саму — кам’яну стінку і почала сумніватися. Колії дороги вихилялися туди й сюди, голі бурі дерева зовсім не скидалися на ті зелені, які вона пам’ятала. Чи проминула вона місце, де пан Хайме вихопив з піхов меча свого брата у перших? Чи не в цих лісах вони тоді билися? Чи не в цьому струмку вони боролися і рубалися, поки зусібіч не набігли «Хвацькі Компанійці»?

— Пані? Пане? — Подрік не мав певності, як саме звертатися до жінки, що скидалася на чоловіка і виглядала лицарем. — Чого ви шукаєте?

«Привидів.»

— Кам’яну стінку, яку нещодавно проминала. Та байдуже. — «Тоді пан Хайме ще мав обидві руки. Ой леле, як я його ненавиділа за кпини та образи.» — Тихше, Подріку. Тут у лісі можуть ховатися розбійники.

Хлопець роздивився голі брунатні дерева, мокре листя, брудну дорогу попереду.

— Я маю меча. Я можу битися!

«Можеш, та не так, як треба.» Брієнна не мала сумніву в хоробрості хлопця — лише в його вмінні. Хай він називав себе зброєносцем і навіть служив лицарям… але жоден колишній господар так і не подбав про належне його навчання.

Дорогою до Сутіндолу вона в муках спотикань і запинань видобула з Подріка усю його історію. Він походив з молодшої гілки дому Пейн — збіднілого пагону, що виткнувся з лона якогось молодшого панського сина. Батько його всеньке життя служив зброєносцем при своїх багатших родичах, а Подріка породив від доньки крамаря, з якою побрався просто перед тим, як піти і загинути, придушуючи Повстання Грейджоя. Мати покинула його на одного зі згаданих родичів у віці чотирьох років — щоб утекти з мандрівним співцем, який змайстрував їй ще одну дитину. Подрік не пам’ятав навіть, як вона виглядала.

Пан Седрік Пейн був найбільше схожим на батька родичем, якого малий знав у своєму житті, хоча з його похапливої розповіді випливало, що пан Седрік ставився до Подріка радше як до невільної челяді, ніж до сина. Коли Кастерлі-на-Скелі скликав корогви, лицар узяв хлопця з собою чистити коня і кольчугу. Та невдовзі пана Седріка убили у річковому краю в лавах війська князя Тайвина. Хлопчина опинився на самоті, далеко від домівки, без жодного мідяка грошей, а відтак прибився до опасистого заплотного лицаря на ім’я пан Лорімер Черевань, що перебував у обозному загоні князя Листоброда і охороняв запаси війська.

— Хлоп’ята, що охороняють харчі, ніколи не голодують, — полюбляв повторювати пан Лорімер.

Але невдовзі його спіймали з солоним окостом, вкраденим з особистих запасів князя Тайвина. Тайвин Ланістер вирішив повісити лицаря для науки іншим крадіям. Подрік теж їв той окіст, і йому теж лежала дорога до шибениці, але прізвище врятувало йому життя. Його узяв під захист пан Кеван Ланістер, а трохи згодом надіслав малого служити зброєносцем своєму небожеві Тиріону.

Пан Седрік навчив Подріка витирати й вичісувати коня, вишукувати камінці у чоботях хазяїна. Пан Лорімер навчив красти харчі. Але жоден не потурбувався навчити, як тримати меча в руці. Біс принаймні віддав його у науку до майстра-мечника Червоного Дитинця, коли прибув до двору. Але під час голодного бунту пана Арона Сантагара було вбито, і на тім навчання Подріка скінчилося.

Брієнна вирізала два мечі зі скинутих деревами гілок, щоб дістати уявлення про Подрікове вміння битися. Малий був повільний на мову, та не на руку — про це вона дізналася з полегшенням. Також він був дрібний, кощавий, погано годований — але безстрашний і пильний до небезпеки. Втім, йому бракувало сил ту небезпеку відвертати. Якщо Подрік справді пережив битву на Чорноводі — про що сам розповів Брієнні — то лише тому, що ніхто не завважив його вартим удару мечем чи списом.

— Хай ти кличеш себе зброєносцем, — мовила вона до нього, — та я бачила малих джур у половину твоїх літ, які побили б тебе до крові. Якщо лишишся зі мною, то щовечора лягатимеш з мозолями на долонях та синцями на плечах. І ледве спатимеш від утоми та болю. Навряд чи ти цього захочеш.

— Я вже хочу! — наполягав малий. — Саме цього. Мозолів та синців. Тобто не хочу… але хочу. Добрий пане лицарю. Тобто пані лицарко.

Наразі Подрік лишався вірним своєму слову, а Брієнна своєму. Та хлопець не скаржився. Щойно на мечовій руці в нього витикався новий пухир, як він гордовито показував його своїй вчительці. Та й за кіньми малий ходив дбайливо і ретельно. «Він іще не зброєносець, — нагадала собі Брієнна, — та ж і я не лицар, хай як мене величай.» Вона б відіслала малого від себе, якби було куди. І на додачу… хай Подрік твердив, що не знає, куди поділася Санса Старк, але насправді міг пам’ятати більше, ніж йому здавалося. Якісь його випадкові слова чи невиразні спогади могли містити ключ до Брієнниного пошуку.

— Пане? Пані? — Подрік показав перед собою. — Онде віз попереду.

Брієнна помітила той віз сама: дерев’яну гарбу на двох колесах з високими боковинами. У коліях дороги трудилися чоловік і жінка, тягнучи голоблі в напрямку Дівоставу. «На вигляд начебто селяни.»

— Ану не поспішай, — мовила вона до хлопця. — Вони можуть завважити нас за розбійників. Кажи не більше, ніж мусиш, і то чемно.

— Так, пане. Бути чемним. Пані.

Натяк на те, що його можуть завважити за розбійника, здавалося, потішив гонор малого.

Поки вершники наближалися ристю, селяни видивлялися сторожкими очима. Та коли Брієнна переконала сіромах, що не бажає їм зла, вони дозволили їй їхати поруч.

— Ми й вола мали,