Читати книгу - "Острів Дума"

— 5 —

Я знову був голодний. Зробив собі сандвіч і закушував, сівши перед комп’ютером. Почав надолужувати брак інформації про гурт «Колібрі» — я став ніби трохи одержимим ними — аж тут озвався телефон. Дзвонив Ваєрмен.

— У мене зник головний біль, — повідомив він.

— Ти завжди так здоровкаєшся? — поцікавився я. — Наступного разу я від тебе мабуть почую: «Я щойно випорожнився?»

— Не варто легковажити цим. Голова мені боліла безперервно з того моменту, як я прокинувся на підлозі в їдальні після того, як намагався застрелитися. Іноді в ній просто трохи фонило, іноді там гуло, мов на новорічному балу у пеклі, але боліла вона завжди. А тут, з півгодини тому, раптом взяло і просто перестало. Я якраз готував собі каву, а воно раптом перестало. Я не міг повірити. Перша думка в мене була — я щойно помер. Я почав проходжуватися, мов по тонкій кризі, чекаючи, що ось-ось мій біль повернеться і довбоне мене Максвелівським срібним молотком[238], а він не повертається.

— Леннон Мак-Картні, — відгукнувся я. — 1968-й, і не кажи мені, ніби цього разу я помиляюся.

Він не сказав нічого. Доволі довго мовчав. Але я чув його дихання. Врешті він промовив.

— Едгаре, це ти щось зробив? Зізнайся Ваєрмену. Скажи таткові.

Я збирався сказати йому, що не маю до цього ніякого стосунку.

Відтак згадав, що він міг заглянути до теки зі своїми рентгенограмами і побачити, що однієї не вистачає. Також згадав про сандвіч — поранений моїми зубами, проте ще далекий від смерті.

— А як в тебе з зором? Є якісь зміни?

— Ніяких, ліва фара так і не світить. А якщо вірити Принсипу, ніколи вже не засвітиться. Принаймні у цьому житті.

Гадство. Та хіба я не знав у глибині душі, що не всю роботу ще зроблено? Це, вранішнє, трахання з маркером і картонкою аж ніяк не потягнуло б на справдішній нічний оргазм, як минулої ночі. Я почувався втомленим. Сьогодні мені не хотілося нічого, окрім як сидіти й дивитися на Затоку. Дивитися, як сонце сідає у caldo lagro, ініхера не малювати. Але ж в мене був Ваєрмен. Це ж, чорт забирай, Ваєрмен.

— Ти ще там, мучачо?

— Так, — відгукнувся я. — Ти можеш сьогодні викликати на кілька годин Анну-Марію Вістлер?

— Навіщо? На який ляд?

— Щоб посидіти переді мною, поки я малюватиму твій портрет. Оскільки око в тебе так і не ввімкнулося, отже мені потрібен живий Ваєрмен.

— Так це таки ти щось утворив? — голос у нього упав. — Ти вже мене малював? По пам’яті?

— Зазирни до теки з рентгенограмами, — відповів я. — Приходь до мене ближче до четвертої. Мені спершу треба подрімати. І принеси чогось поїсти. Малювання робить мене голодним. — Хотілося сказати малювання особливого типу, але я стримався. І так вже сказав забагато.

— 6 —

Я не був певен, що зможу заснути, але заснув. Будильник збудив мене о третій. Я піднявся нагору до Малої Ружі і перевірив свій запас чистих підрамників. Найбільше полотно знайшлося — п’ять футів завдовжки й три завширшки, його я й вибрав. Витяг на всю довжину штангу фіксатора на мольберті й встановив підрамник вертикально. Вид порожньої площини, схожої на поставлену на попа білу труну, відгукнувся схвильованим трепетом у мене в шлунку і в пальцях правої руки. Я стиснув пальці в кулак. Хоч і не міг їх бачити, проте міг згинати й розгинати. Відчував, як їх нігті впиваються мені в долоню. Довгі нігті. Після аварії вони виросли, та ніяк було їх підстригти.

— 7 —

Я якраз мив пензлі, коли на пляжі з’явився Ваєрмен, він надходив хиткою, ведмежою ходою, перед ним навсібіч розліталися пташки. Він був у джинсах і светрі, без плаща. Надворі почало випогоджуватись.

Затримавшись у дверях, він вигукнув вітання і я гукнув йому, щоб піднімався нагору. Ще не подолавши й усіх східців, він побачив великий підрамник на мольберті.

— Курва мама, аміго, почувши від тебе про портрет, я зрозумів так, що ти націлився тільки на мою голову.

— Авжеж, саме щось таке я й планую, — відповів я. — Але боюся, воно не мусить бути аж надто реалістичне. Деяку підготовчу роботу я вже виконав. Ось поглянь-но.

Викрадений рентгенівський знімок і скетч, зроблений маркером, лежали на нижній полиці мого верстату. Я тицьнув їх Ваєрмену, а сам сів перед мольбертом. Встановлене на ньому полотно вже не було чисто білим і порожнім. Його верхню частину займав ледь видимий чотирикутник. Я прокреслив його, притиснувши картонку від сорочки до полотна й обвівши її по краях олівцем №2.

Ваєрмен мовчав майже цілих дві хвилини. Він дивився то на рентгенограму, то на картинку, яку я з неї змалював. Відтак, ледь чутним голосом промовив:

— Про що ми будемо говорити, мучачо? Що тут сказати?

— Нічого, — відповів я. — Поки що. Дай-но мені картонку від сорочки.

— Це від сорочки?

— Так, і обережніше. Мені вона потрібна. Нам вона потрібна. Знімок більше не грає ролі.

Він подав картонку ледь тремтячою рукою.

— А тепер піди до стіни, до тієї, де готові картини. Погляньно на оту крайню зліва. В кутку.

Він пішов туди і раптом спохопився.

— Курва мама! Коли ти це встиг зробити?

— Минулої ночі.

Він взяв картину в руки, обернувши її до світла, що лилося крізь велике вікно. Дивився на Тіну, котра дивилася на безносого, безротого Цукерку Брауна.

— Нема носа, нема рота, Браун мертвий — вся робота, — проримував Ваєрмен, і вже далебі не пошепки. — Господи Ісусе, не хотів би я опинитися на місці того maricon de playa[239], що кине піском тобі в очі. — Він поставив картину на місце і відступив від неї... тихесенько, так, немов від найменшого струсу вона могла вибухнути. — Що це влізло в тебе? Що тобою оволоділо?

— Диявольськи цікаве запитання. Я тобі майже нічого не показував. Але... Оскільки ми тут збираємося робити...

— Що ми збираємося робити?

— Ваєрмене, ти сам знаєш.

Він похитнувся, немов і сам припадав на хвору ногу. Та ще й увесь вкрився потом. Обличчя аж лисніло. Ліве око ще залишалося червоним, хоча, либонь, вже не аж