Читати книгу - "«Ілюстрована Історія України»"

тім і сам королевич Володислав. І так йому приходило ся йти супроти польського духовенства і завзятих католиків, що були поміж сенаторами й иньшими діячами Польщі. Нарешті стало на тім, щоб розділити владицтва і всяке иньше добро давнійшої православної церкви між православними й уніатами. Постановлено зробити дві митрополії, православну і уніатську, а владицтва поділити по полованї: православним дати владицтва: львівське, перемиське і луцьке на Вкраіні та зробити ім одно нове владицтво на Білоруси, а унїатам віддати давнійше владицтво полоцько-витебське на Білоруси і три українські: володимирське, холмське і пинськотурівське; мали бути розділені між ними також церкви й монастирі—осібними королівськими комісарами. Православні хоч не хоч мусіли згодити ся на се. І то королевич тільки своїм особистим впливом переводив сей закон, против виразного супротивлення духовних і богатьох світських сенаторів, що не хотїли згодити ся на се без дозволу папи—ну а папа певно не дав би на те дозволу. Володислав посилав ся на те, що треба задоволити Українців і козаків з огляда на Москву: з Москвою він збирав ся воювати, бо кінчало ся перемирє, а як не задоволити православної справи, то козаки не схочуть помагати, або й під Москву підуть Справді між козаками Копинський, то-дїшнїй митрополит, пускав такі гадки, що в Польщі однаково нічого не добють ся: треба йти під московського царя. Кінець кінцем Володиславу вдало ся прихилити богатьох сенаторів до тих уступок для православних. Мали бути також видані закони про рівноправність православних по містах то що—але про се шкода говорити, бо то все зістало ся на папері тільки, які б не великі були ті здобутки українські, та все таки й вони значили дуже багато: при тих слабких силах православних Українців, якими вони могли роспорядити на соймі, і то була велика побіда— остання парляментарна побіда, здобута останками української шляхти, що слідом змаліли й росплили ся майже до решти серед шляхти польської.

Українці рішили кувати зелізо поки горяче, і зараз узяли ся до вибору митрополита. Тих самовільно поставлених владиків і митрополита Копинського правительство не хотїло прийняти, і в тім православні мусїли уступити. На митрополію тут же на місцї вибрано Петра Могилу, печерського архимандрита. Він мав між польськими панами знайомости, свояків і приятелів, свого часу потягав за правительственними заходами коло зєднання православних з уніатами, тому Поляки хотїли його бачити митрополитом на місце Копинського. Українці, особливо козаки з початку дивили ся на нього невірно, як настав він печорським архимандритом (1627). Він тодї заходив ся заводити в Київі свою власну школу—колегію для науки латинської, против школи брацької, і ріжні правовірники православні підняли на нього козаків, а ті збирали ся вже побити учителїв тої школи і самого Могилу, підозріваючи в тім якусь лядську штуку. Могила мусів відступити від свого і кінець кінцем стало на тім. що він прилучив свою школу до брацької, взяв її в свою опіку, як старший братчик, і реформував її на свій спосіб— на взірець єзуїтських колегій сучасних, аби могла з ними витримати конкуренцію. Уступка, зроблена ним, помирила з Могилою Киян і козаків, а велика енергія й запопадливість, яку показав він і в сїм ділі і в иньших справах церковних, здобула йому поважаннє в українськім громадянстві, і воно досить радо згодило ся вибрати тепер його митрополитом.

Не помилило ся, бо справді Могила зєднавши в своїх руках величезні монастирські засоби з властю і авторитетом митрополита, вмів покермувати справами освітними й церковними енергічно й вдатно. В його руках зістав ся Печерський монастир з величезними богацтвами, йому віддано тепер иньший пребогатий монастир Пустинсько-Миколаївський; Михайлівський, де проживали попередні митрополити, також перейшов під його вплив. Далі зісгавав ся він старшим братчиком і керманичем брацтва. В його руках зібрали ся всі засоби, всї інституції православного Київа. І він використав отсї небувалі засоби й авторитет. Відживив й упорядкував запущене і розстроєне церковне житє православне. Високо поставив брацьку колегію—пізнїйшу київську академію, що на честь його потім носила імя „Могилянської". Розвинув великий рух видавничий, дбав про розвій літератури й учености, хоч, треба то сказати, ся київська могилянська ученість досить далека була народньому українському житю, бо приноровлялась більше до церковно-словянських взірців, з одного боку, і до польсько-латинської культури шляхетської—з другого. Понятє про народню українську стихію ще не встигло виробити ся ясно, а навіть подекуди нова шкільна наука й письменство пішли назад против початкив письменства на живій, розговірній мові, що заявили ся вже перед тим. Але сього тоді не бачили і високо ставили енергію і рухливість нового митрополита.

Свою енергію і запопадливість Могила показав зараз по виборі, зайнявши ся вибором православного владики для Перемищини, де засЇв був уніат Крупецкий і не хотів уступати ся, хоч як його хотіли позбути ся Українці. Вибрано владикою українського шляхтича з Волини Гулевича-Воютинського, чоловіка дуже завзятого—хотіли мати такого, щоб видер з рук уніатів се владицтво, признане останнім законом за православними. Але з різких виступів Гулевича—оружних наїздів, які він чинив, проводячи місцевою українскою шляхтою, щоб відібрати церкви та маєтки своєї єпархії, скористали Поляки, добули на нього засуд і потім той засуд зняли за дорогу цїну-епархії на православну і уніатську.

Могила був обережнійший. Він теж мусів здобути силоміць свою катедральну церку—св. Софію, що була в руках унїатів. Але се зробили його люде наперед, а Могила приїхав на готове. Се було в звичаях того часу, і серед православних тільки збільшило славу Могили як чоловіка, що вміє сильно постояти за добро православної церкви, і за се пробачили йому навіть суворе поступованнє з попереднім митрополитом Копинським, шо не хотів добровільно уступити ся перед Могилою, вважаючи його лядським прислужником. Та мусїв.

Кияне, духовенство, доохрестна шляхта українська радісно витали Могилу, стрічами, промовами, віршами й школярськими ораціями. В його особі святкували свою першу національну побіду по стількох літах смутку, неволі й пониження.

76. Сулима і Павлюк

Новий король горів воєнними замислами, але польська шляхта була неохоча до його плянів, тому Володислав дуже цінив козаків і дбав про їх прихильність. Зараз по своїй коронації зачав він війну з Москвою, а козаків ще перед тим вислав на пограничні сіверські землі, що належали до Москви. В похід свій під Смоленськ теж закликав козаків. Сойм одначе не дав йому повести війну по своїй волі і вже на другий рік Володислав мусїв її закінчити. Сподївав ся, що розгорить ся за те війна з Туреччиною, але й тут сенатори польські наказали Конєцпольскому, щоб нїяким чином не