Читати книгу - "Чарівні створіння"

Лінк допив «колу»:

— Така гарнюня, як ти, могла б стати сніговою королевою.

Ліна спробувала усміхнутись:

— А що це за снігова королева? Чому не королева балу, як в усіх інших школах?

— Це ж зимовий бал! А оскільки сестра Саванни Сноу[22] — Сюзанна — аж до закінчення школи здобувала всі корони, а минулого року виграла Саванна, то королеви у нас тепер снігові, — Лінк потягнувся по мій шматок піци.

Було очевидно, що Ліна чекала на запрошення, й ось що цікаво: дівчата хочуть, щоб їх запросили, навіть якщо не збираються нікуди йти. Однак з Ліною все було по-іншому. Схоже, у неї був перелік того, що повинна зробити кожна старшокласниця, і вона чітко дотримувалася усіх його пунктів. От кумедна! Мені ж на шкільний бал хотілося йти, як на каторгу: останнім часом ми з Ліною були в школі точно не людьми номер один. Чесно кажучи, мені було байдуже, що всі витріщалися на нас, коли ми йшли коридором, тримаючись за руки; що про нас трьох могли патякати усяку маячню просто зараз, у переповненій їдальні; що члени клубу «Янголів-охоронців» чекали того моменту, коли ж нарешті зможуть розповісти усім про нашу сварку.

До знайомства з Ліною я би про це хвилювався і тому подумав, чи не опинився і я під впливом її чарів.

«Я тебе не причаровувала».

«Я цього не казав».

«Щойно сказав».

«Я не казав, що ти мене причарувала. Я мав на увазі, що чари взагалі мали місце».

«Ти думаєш, я така, як Ридлі?»

«Я думаю… забудь».

Ліна уважно вдивлялася в моє обличчя, нібито намагаючись щось із нього прочитати. Хтозна, можливо, це теж було їй під силу.

«Що?»

«Те, що ти сказала вранці після Дня всіх святих, у своїй кімнаті. Це була правда?»

«Що саме?»

«Напис на стіні».

«На якій стіні?»

«На твоїй стіні, у твоїй спальні. Не вдавай, що не пам’ятаєш. Ти сказала, що відчуваєш те ж саме, що і я».

Вона почала смикати намисто.

«Не розумію, про що ти».

«Про почуття».

«Почуття?»

«Про… ти знаєш».

«Про що ти?»

«Забудь».

«Скажи, Ітане».

«Я вже щойно сказав».

«Подивися на мене».

«Я дивлюся прямісінько на тебе».

Я перевів погляд на склянку какао.

— Зрозуміла? Про Саванну Сноу і снігову королеву? — Лінк кинув на картоплю-фрі ванільне морозиво. Ліна впіймала мій погляд, зашарілася й простягнула мені під столом свою руку. Я стис її — і мало не відсахнувся: так мене вдарило струмом. Я ніби точно відчув 220 вольтів. Я упізнав Лінин погляд, промовистий навіть без слів.

«Ітане, якщо ти хочеш щось сказати — скажи».

«Ага. Зараз».

«Скажи».

Але слова були зайві. Ми опинилися з нею сам на сам посеред переповненої їдальні, у розпал розмови з Лінком. Дивилися одне на одного і навіть не знали, про що розповідає Лінк.

— Ну, зрозуміла? Це смішно, тому що так воно і є. Саванна і є снігова королева.

Ліна відпустила мою руку й жбурнула в Лінка морквиною. Вона не змогла приховати усмішку, а він вирішив, що вона сміється з нього.

— Гаразд, снігова королева — це тупо, — Лінк встромив виделку в свою неапетитну розмазню.

— Справді безглуздя: тут навіть снігу немає.

Лінк усміхнувся до мене з-за гірки ванільно-морозивної картоплі:

— Вона заздрить. Тож пильнуй — Ліна хоче, щоб її обрали королевою балу, і вона потанцює зі мною, коли мене оберуть королем.

— Тебе? — не стримала Ліна сміху. — Ти ж начебто беріг себе для тренерки Крос?

— Так і буде, і цього разу вона западе на мене.

— Лінк цілий вечір сипле жартами, щоб — ну раптом Меггі проходитиме повз — вона хоч один з них почула.

— Вона вважає, що я прикольний.

— На вигляд.

— Це мій рік, я відчуваю. Мені дадуть титул короля, і тренерка Крос нарешті побачить мене на сцені поряд із Саванною Сноу.

— І що з того? Ніяк не збагну, — Ліна заходилася обчищати червоний апельсин.

— Ну як же, вона буде вражена тим, який я гарний і звабливий, і який у мене хист до музики, особливо якщо ти напишеш мені пісню. Тоді вона здасться, протанцює із мною весь вечір, а потім, після закінчення школи, поїде за мною в Нью-Йорк, як вірна фанатка.

— Це що буде, особливий випускний? Для особливого хлопця?

Апельсинова шкірка скручувалася в довгу спіраль.

— Чувак, твоя дівчина вважає мене особливим, — запишався Лінк, не втримавши картоплю в роті.

Ліна глянула на мене. Твоя дівчина. Ми обоє почули це слово.

«То я твоя дівчина?»

«Ти хочеш нею бути?»

«Ти мене запитуєш?»

Я не вперше замислився над цим, та й Ліна останнім часом не заперечувала цього статусу. Як подумати про все, що ми встигли пережити, інших варіантів не залишалося. Тому я не міг пояснити, чому досі цього не казав, не знав, чому й зараз не наважувався у цьому зізнатися. Напевне, озвучене ставало реальнішим.

«Гадаю, так».

«Якось ти невпевнено кажеш».

Я узяв її під столом за другу руку і зустрівся поглядом з її смарагдовими очима.

«Впевнено, А.».

«Тоді схоже на те, що я твоя дівчина».

А радіо під назвою «Лінк» досі не вимикалось:

— Ти зрозумієш, який я особливий, коли тренерка Крос висітиме в мене на шиї весь вечір, — Лінк підвівся і прихопив свою тацю.

— Тільки не розраховуй, що моя дівчина теж прибереже для тебе танок, — я прихопив свою.

В Ліниних очах промайнув вогник. Я не помилився — вона не просто чекала на запрошення, вона дійсно хотіла піти. Тієї миті мені було байдуже, чи багато пунктів у її «Обов’язковому переліку старшокласниці». Мені захотілося, щоб вона виконала всі.

— То ви йдете?

Я витримав паузу і стиснув її руку:

— Гадаю, так.

Цього разу вона всміхнулася по-справжньому.

— До речі, Лінку, як щодо двох танців? Мій хлопець буде не проти. Він ніколи не вказуватиме мені, з ким танцювати, а з ким — ні.

Оце так справи!

Лінк простягнув мені кулак, і я стукнув по ньому своїм.

— Ага, непогано.

Задзвенів дзвоник, обід закінчився. Ось так: цього року я йшов на шкільний бал не просто з партнеркою по танцях, а зі своєю дівчиною. І не просто дівчиною. Цього разу я мало