Читати книгу - "Чарівні створіння"

100, 78, 50…

Скільки ще часу ми зможемо отак просто сидіти в її кімнаті? День народження Ліни наближався, її сили росли. А що як вона була права, що як вона дійсно перетвориться на щось настільки темне й невпізнанне, що й забуде моє ім’я? Я дивився на альт у кутку кімнати, аж доки не відчув відразу, а потім заплющив очі й поринув у чародійну мелодію. І ось тут я почув Лінин голос:

— «…І прийде темний час обрання, на шістнадцятий місяць, коли наділений силою матиме свободу волі й дії, щоб зробити вічний вибір, у кінці дня чи в останню мить останньої години під місяцем обрання…»

Ми подивилися одне на одного.

— А як ти?.. — здивувавсь я, зазираючи їй через плече.

Вона перегорнула сторінку.

— Це англійською. Ці сторінки списані англійською. Хтось почав перекладати текст у кінці книги. Бачиш? Тут інше чорнило.

Точно!

Але навіть англійські тексти були написані мовою столітньої давнини. На цій сторінці красувався інший вишуканий почерк, та й чорнило, чи якийсь інший барвник, було не тим.

— Перегорни назад.

Ліна підняла книгу й продовжила читати:

— «Обраний не уникне своєї долі. Жереб кинуто, і ніхто його не забере. Наділений силою назавжди піде у велику пітьму чи велике світло. Якщо ж останньої години шістнадцятого місяця його не обрали, порушиться порядок речей. Цьому не бути. Книга зробить вибір сама і на віки вічні».

— То виходить, обрання не уникнути?

— А я про що тобі товкмачу.

Я дивився на слова, які зовсім не наближали мене до розгадки.

— Але що точно відбувається в день обрання? Чарівний місяць має надіслати якийсь диво-промінь?

Ліна проглянула сторінку.

— Тут не написано. Я тільки зрозуміла, що це відбувається під місяцем, опівночі. «У серці великої пітьми під великим сяйвом, від якого походимо ми». Але це може трапитися де завгодно. І нічого такого ти не побачиш — просто трапиться і все. Навіть без місячного проміння.

— Але як саме це відбувається?

Я мав знати кожну дрібницю, а Ліна й досі не казала мені всієї правди. А ще не відривала від сторінки очей.

— Як написано в книзі — для більшості чародіїв це свідомий вибір. Наділений силою, тобто чародій, робить свій вічний вибір. Вони самі вибирають своє покликання — служити світлу чи пітьмі. От до чого тут слова про свободу волі й дії. Смертні так само обирають, бути їм гарними чи поганими, от тільки чародії роблять свій вибір навічно. Вони вибирають життя, яким хочуть жити, те, як вони взаємодіятимуть з чарівним усесвітом й одне з одним. Це як обітниця, яку вони дають природному світу, порядку речей. Звучить дивно, я знаю.

— У шістнадцять років? Як можна в шістнадцять років зробити вибір на все своє життя?

— Принаймні це можуть зробити ті, кому пощастило. У них бодай є вибір.

Я ледве зважився на наступне запитання:

— То що буде з тобою?

— Ріс каже, що людина просто змінюється. Це трапляється за одну секунду, за один удар серця. Ти відчуваєш енергію, силу, яка поширюється твоїм тілом, ніби ти вдруге народжуєшся на світ, — додала вона зі смутком. — Принаймні так каже Ріс.

— Звучить непогано.

— Ріс описує це як безмежне тепло. Вона розповідала, що в ту мить їй здалося, нібито сонце світило на неї одну. Тоді ж розумієш, який для тебе було обрано шлях.

Усе звучало так легко, так безтурботно, ніби Ліна й досі приховувала від мене правду. Зокрема стосовно того, що відчуває чародій, який стає темним. Я не став розпитувати, хоча й знав, що Ліна теж про це думає.

«Ось так?»

«Ось так. І зовсім не боляче, можеш не хвилюватись».

Так, я хвилювався про фізичні відчуття, але не тільки.

«Я спокійний».

«Я теж».

Цього разу ми не зізналися у наших думках навіть собі самим.

Сонячне світло скотилося на підлогу й поповзло по плетеному килимку, осипаючи його різнобарвні узори всіма відтінками позолоти. На хвилину Лінине обличчя, очі й волосся — усе, чого торкнулося світло, — стали золотими. Вона була прегарна й неймовірно, нереально далека, а ще, як оті ілюстрації з книги, трішки неземна.

— Захід сонця. Дядько Мейкон може прокинутися щомиті. Слід заховати книгу, — вона згорнула її й сунула назад мені в сумку. — Забери з собою. Якщо дядько знайде книгу, то не бачити мені її, як і інших «небезпечних» речей.

— Я ніяк не можу зрозуміти, що вони з Аммою приховують. Якщо це фатум і нічого не можна змінити, то навіщо мовчати?

Ліна не дивилася на мене. Я притягнув її до себе, і вона пригорнулася до моїх грудей. Вона мовчала, але навіть крізь светр і олімпійку я відчував, як її серце б’ється поруч із моїм.

Потім вона подивилася на альт, і музика почала потроху стихати, втрачаючи силу, як вечірнє сонце.

* * *

Наступного дня ми були єдиними учнями школи Джексона, які думали бодай про якесь чтиво.

На уроках руки підіймали тільки ті, хто хотів вийти в туалет, а ручки залишали своє чорнило не у зошитах, а виключно на записках. Усі тільки й обговорювали, хто є у списку, кому пощастило менше, а кому пощастило менше за всіх.

Грудень у школі Джексона означав лише одне: зимовий бал. Ми були в їдальні, коли Ліна вперше підняла цю тему.

— Ти вже запросив кого-небудь? — спитала Ліна в Лінка.

Вона не знала про Лінкову далеко-не-секретну стратегію: він ходив на усі вечірки сам, аби пофліртувати з Меггі Крос — дівчачою тренеркою з легкої атлетики. Лінк іще з п’ятого класу був закоханий у тренерку Крос, яка сама закінчила нашу школу п’ять років тому, а після коледжу повернулася назад тренувати дівчат.

— Ні, я люблю вільний політ, — посміхнувся Лінк із повним ротом смаженої картоплі.

— Тренерка Крос завжди поряд, тож Лінк іде на вечірку сам і упадає за нею весь вечір, — пояснив я.

— Не хочу розчаровувати дам. Вони ж переберуть пуншу, та хтось надумає за мене битись.

— Ніколи ще не була на шкільному балу, — Ліна потупилася в тарілку з бутербродом, а на її обличчі промайнуло розчарування.

Я не запрошував її на бал, я навіть не здогадувався, що вона цього хотіла. З нами й так відбувалося стільки важливих подій, що шкільні танці не витримали б жодного порівняння.

Лінк кинув на мене