Читати книгу - "Чарівні створіння"

Ріс із тіткою Дел вже попрямували до саду. Мені не потрібен був дар сивіли, щоб здогадатися, як вона поспішає звідси втекти. Ліна теж пішла за ними, але щось мене зупинило.

«А., почекай».

Повернувшись до ями, я сунув руку в кишеню. Потім розгорнув хустинку зі знайомими ініціалами й узяв підвіску за ланцюжок. Нічого не відбулося. Жодних видінь, і щось підказало мені, що їх більше не буде. Медальйон привів нас сюди, він показав нам усе, що ми мали побачити.

Я тримав камею над могилою. Обмін Має бути чесний. Я вже зібрався її кинути, але знову почув голос Женев’єви, цього разу тихіший.

«Ні. Вона мені не належить».

Я подивився на надгробок: Женев’єва мерехтіла там ледь видимим образом, що залишився од вітру. Вона мене більше не лякала.

Вона здавалася розбитою, зламаною, як людина, що навіки втратила своє єдине кохання.

І все стало ясно.

8. XII

По шию

Інколи можна так ускочити в халепу, що загрози наступних неприємностей просто перестануть лякати. Якщо ти загруз настільки, що майже дістався середини, — лізь далі, це твій єдиний шанс вибратися на той бік. Такою була класична Лінкова логіка, але і я почав бачити її геніальність. Напевно, розумієш це тільки тоді, коли сам загрузаєш по шию.

Наступного дня після розкопок ми з Ліною вирішили вчинити саме так. Для початку одним з Амминих незмінних олівців ми підробили записку. Потім прогуляли школу, щоб прочитати украдену книгу, яку нам узагалі було заборонено читати, а наостанок я набрехав про проект, над яким ми працюємо разом і який дасть нам додаткові бали. Я чекав, що Амма розкусить мене за дві секунди після слів «додаткові бали», але вона саме розмовляла з тіткою Керолайн про батьків стан. Мене мучила совість через брехню, поминаючи вже крадіжку, підробку й стирання пам’яті, але в нас і дійсно не було часу на школу. Нас чекала справа справ.

Тепер у нас була справжня «Книга місяців», я навіть міг помацати її руками.

— Ой! — вона обпекла мене, ніби я поклав руки на гарячу плиту. Книга впала на підлогу Ліниної спальні. З котроїсь кімнати загавкав Мовчун Редлі й почалапав сходами до нас.

— Двері, — наказала Ліна, не відриваючись від старого латинського словника. Її спальня зачинилася просто перед носом Мовчуна, і той обурено загавкав.

— Мовчуне, не лізь до мене в кімнату. Ми тут просто сидимо, а я зараз узагалі займуся музикою.

Я здивовано подивився на двері. Напевно, це був черговий урок від Мейкона. Ліна й оком не змигнула, ніби робила таке вже тисячу разів. Це був іще один прийом, подібний до того, який напередодні вона використала на Ріс і тітці Дел. У мене закрадалася думка, що чим менше днів залишатиметься до її дня народження, то більше у неї з’являтиметься чарівних сил.

Я намагався не зважати, але що більше намагався, то більше зважав.

Вона подивилася, що я тру об джинси обпечені руки.

— Що тобі незрозуміло з постулату про те, що тільки чародії можуть торкатися цієї книги?

— Оце все й незрозуміло.

Ліна відчинила блискучий чорний футляр і витягла альт.

— Вже майже п’ята. Я повинна зайнятися музикою, в іншому разі дядько Мейкон прокинеться і дізнається, що я пропустила урок. Він завжди знає.

— Музикою? Зараз?

Ліна усміхнулася й сіла на стілець у кутку кімнати. Притримуючи інструмент підборіддям, вона піднесла довгий смичок до струн і на деякий час завмерла. Вона не ворушилась і заплющила очі, ніби це був виступ у філармонії, а не заняття з музики в спальні. А потім заграла. Музика випливала з-під її рук і струменіла кімнатою, витала у повітрі, як іще одна з її незвіданих сил. Тонкі білі фіранки на вікнах заворушилися, і я почув пісню:

Шістнадцятий місяць, шістнадцятий рік,

Це день обрання о чарівній порі,

Та ці сторінки розсотають пітьму,

Палає вогонь — я не дамся йому…

Поки я спостерігав, Ліна обережно звелася зі стільця і акуратно поклала на нього альт. Вона більше не грала, але музика продовжувала звучати. Ліна притулила смичок до стільця й сіла на підлогу поруч зі мною.

«Тс-с-с, тихенько».

«І це називається „займатись музикою"?»

— Дядько М. іще ніколи не помічав відмінності, і поглянь… — вона показала на тінь під дверима. Я почув ритмічне постукування хвоста. — Це Мовчун, йому подобається слухати, а мені добре, що він сидить біля моєї спальні. Це така собі система для віднадження дорослих.

Гм, а вона була права.

Ліна сіла навколішки біля книги і без зайвих зусиль узяла її до рук. Коли вона знову розгорнула книгу, на її сторінках ми побачили добре знайомі написи: переліки заклинань були акуратно складені англійською, латинською, гельскою та іншими мовами, яких я не знав, а одне було виведено дивними закрученими буквами, яких я ніколи раніше не бачив. Тонкі потемнілі сторінки струхлявіли від часу, вони аж світилися наскрізь. Пергамент вкривали прадавні охайні письмена, зроблені брунатним чорнилом. Принаймні я сподівався, що це було чорнило.

Ліна вказала на незрозумілий напис і простягнула мені латинський словник.

— Це не латина. Ось подивися.

— Напевно, це гельською. Ти коли-небудь бачила такі букви? — показав я на завитушки.

— Ні. Можливо, це якась стародавня мова чародіїв.

— Шкода, що в нас немає чарівного словника.

— У нас є, тобто в дядька має бути. У нього сотні чарівних книжок, унизу, в бібліотеці. Звісно, це не Lunae Libri, але щось корисне знайдеться.

— І скільки в нас часу до того, як він прокинеться?

— Небагато.

Я натягнув рукави олімпійки, щоб узяти книгу. Вийшли такі собі «рукавички», як у Амми для гарячого дека. Потім перегорнув кілька тонких сторінок, і вони зашаруділи, як сухе осіння листя.

— Ти бодай що-небудь тут розумієш?

Ліна похитала головою.

— У нас у родині ніхто нічого не знає аж до обрання, — вона вдала, що вчитується в текст. — Напевно, на той раз, якщо судилося стати темним.

Я вирішив не розпитувати далі.

Ми гортали сторінки, але на них не було навіть натяку на зрозумілі тексти. Зустрічалося багато картинок, деякі відлякували, деякі, навпаки, чарували зір. На них були різноманітні створіння, символи, тварини, подібні до людських обличчя… Але усі вони на сторінках «Книги місяців» видавалися неземними і нелюдськими. Як на мене, то була енциклопедія життя з іншої планети.

Ліна забрала в мене книгу.

— Я так багато чого не знаю, і все це…

— Наче сон?

Я