Читати книгу - "Чарівні створіння"

Видіння починає кружляти — і знову ми на землі. Сидимо вчотирьох біля розритої могили, тримаючись за руки. Навпроти на надгробку — розмита постать Женев’єви, яка пильно дивиться на нас…

Ріс закричала. Останні двері зачинилися.

* * *

В голові паморочилося, я не міг розтулити повік. Дел мала рацію: мене заледве не нудило. Я намагався привести себе до тями, але перед очима все пливло. Лишень відчув, що Ріс кинула мою руку і позадкувала геть від Женев’єви і її страхітливих золотих очей.

«З тобою все гаразд?»

«Певно, так».

Ліна затисла голову коліньми.

— Усі в нормі? — навдивовижу спокійно запитала тітка Дел. Вона вже не здавалася спантеличеною чи незграбною, а я лишень уявив, як це — постійно бачити такі видіння. Я б точно відключився чи з’їхав з глузду.

— Я не можу повірити, що ви це бачите, — сказав я, дивлячись на Дел і нарешті фокусуючи погляд.

— Дар палімпсеста — це велика честь і ще більший тягар.

— Книга там, унизу, — сказав я.

— Так, але виходить, що вона належить оцій жінці, — сказала Дел, указуючи на примарну Женев’єву. — І ви двоє не дуже-то здивувалися, побачивши її.

— Ми вже її зустрічали, — зізналася Ліна.

— Що ж, тоді вона вирішила явити себе вам. Бачити мертвих — це не чародійський дар, навіть коли йдеться про природницю, і звісно, не мають такого вміння смертні. Мертвих можна побачити тільки тоді, коли вони самі захочуть себе явити.

Мені було страшно. Але не так, як на сходах Рейвенвуду чи в смертельно холодних обіймах Ридлі. Ні, це було інше відчуття. Схоже на мої сни, з яких я прокидався, певен, що втратив Ліну назавжди. То був паралізуючий жах, який наповнює тебе під пильним оком могутньої примари проклятої чародійки, коли ти вночі розкопуєш її могилу, аби вкрасти книгу з віка її труни. Про що я думав? Про що ми всі думали, йдучи сюди, копаючи могилу під повним місяцем?

«Ви намагалися виправити кривду», — почувся голос, але він належав не Ліні.

Я обернувся. Ліна була бліда. Ріс і тітка Дел дивилися на те, що залишилось від Женев’єви. Вони теж її чули. Я задивився у її мерехтливі золоті очі, а вона й далі то з’являлася, то танула в повітрі. Здавалося, вона розуміла, навіщо ми тут.

«Дістаньте її».

Я кинув на Женев’єву невпевнений погляд. Заплющивши очі, вона ледь помітно кивнула.

— Вона хоче, щоб ми забрали книгу, — сказала Ліна. Що ж, я таки не з’їхав з глузду.

— А як знати, що їй можна вірити?

Зрештою, вона була темна чародійка з такими ж золотими очима, як у Ридлі.

Ліна глянула на мене, і в її очах блиснула надія:

— Ніяк.

Залишилося тільки одне.

Копати.

* * *

Книга була точно така, як у видінні — з потрісканою чорною шкіряною палітуркою з крихітним тисненням півмісяця. Від неї віяло відчаєм, і тяжка вона була не так для рук, як для душі. Це була темна книга. Я відчув її ауру з першого дотику, ще до того, як вона встигла обпалити мені кінчики пальців. Мені здавалося: щоразу, коли я вдихав, книга крала в мене трішки повітря.

Я вистромив руку з ями, підносячи книгу над головою. Ліна забрала її, і я виліз назовні. Я волів якнайшвидше вибратися звідти, адже ні на мить не забував, що стою на труні Женев’єви.

— Боже правий, — зітхнула тітка Дел, — ніколи не думала, що побачу її! «Книга місяців»… Будь обережний, ця книга стара як світ, а то й старіша. Мейкон нізащо не повірить…

— А він ніколи й не довідається, — Ліна обережно струшувала з палітурки бруд.

— Ти точно звихнулася, якщо вважаєш, що ми не розкажемо про це дядьку Мейкону, — Ріс схрестила руки на грудях, як розсерджена мамка.

Ліна піднесла книгу до обличчя Ріс.

— Про що саме?

Ліна втупилася в очі кузини так само, як та — в очі Ридлі на Зборах. Напружено, цілеспрямовано. Вираз обличчя Ріс змінився — вона здавалася розгубленою, збитою з пантелику, і дивилася на книгу так, нібито не бачить її взагалі.

— То про що ти розповіси, Ріс?

Ріс заплющила очі, нібито намагаючись забути страшний сон. Вона розтулила рот — начебто щось сказати, але тієї ж миті стулила його знов. Ліна повернулася до тітки, і на її обличчі промайнула посмішка.

— Тітко Дел?

Тітка Дел мала такий самий розгублений вигляд, як і Ріс, і хоча це був її звичайний стан, щось у виразі її обличчя стало іншим. І вона теж не сказала Ліні ні слова.

Ліна нишком обернулася й кинула книгу мені в сумку. Коли вона це зробила, я побачив зелені спалахи в її очах і звивисті порухи кіс у місячному сяйві на хвилях чарівного вітру. Я наче бачив самі чари, що витали в повітрі навкруг. Я не розумів, що відбувається, але скидалося на те, що ці троє вели німу бесіду у своєму власному нічному просторі, а я нічого не чув і не міг зрозуміти.

А потім усе закінчилося, і місячне сяйво знову стало місячним сяйвом, а ніччю — ніч. Понад плечем Ріс я поглянув на надгробок Женев’єви: примара зникла, нібито ніхто й ніколи її там не бачив.

Ріс похитнулася і знову подивилася на нас згори вниз:

— Якщо ти думаєш, що ми не розповімо дядькові Мейкону, що ти просто так притягла нас на цвинтар через якийсь шкільний проект, який навіть не збираєшся доробляти, то…

Що вона верзе? Але Ріс мала до смерті серйозний вигляд. Наскільки я зрозумів, вона не пам’ятала того, що сталося.

«Як ти це зробила?»

«Тренування з дядьком Мейконом не минули марно!»

Ліна застібнула мою спортивну сумку з книгою.

— Розумію, Ріс, вибач. Просто це місце таке моторошне вночі! Ходімо звідси.

— Ти зовсім як дитина, — попрямувала Ріс до Рейвенвуду, ведучи за собою тітку Дел.

Ліна підморгнула мені.

«Які тренування? Контроль свідомості?»

«А, різне. Пересували гальку, змінювали інтер’єр, чаклували з часом, але це було складно».

«А контролювати пам’ять — просто?»

«Я забрала з їхніх думок спогади про книгу. Ти б сказав — стерла. Вони ніколи не згадають про неї, тому що в їхній реальності книги не існувало».

Так, нам була потрібна книга, і я розумів Лінин учинок. Але тепер мені чомусь здавалося, що ми перейшли межу, і я не знав, на якому