Читати книгу - "Чарівні створіння"

Можливо, нам здалося?

Тітка Дел остовпіла. Вона теж побачила Женев’єву, але, вочевидь, вирішила, що більше її не бачить ніхто. Можливо, вона припускала, що примара — це результат її хаотичного синхронного «перегляду» різних епох.

— Думаю, нам ліпше повернутися додому. Щось мені недобре.

Було ясно, що тітка Дел не хотіла проблем від півторасторічного привиду на цвинтарі чародіїв.

Ліна зачепилася об лозу й спіткнулася; я простягнув руку, щоб її схопити, але не встиг.

— З тобою все гаразд?

Підвівшись, вона зиркнула вгору — всього на півсекунди, але для Ріс цього виявилося достатньо. Вона просвердлила поглядом Лінині очі, вираз її обличчя, її думки…

— Мамо, вони брешуть! Не роблять вони ніякого проекту! Вони щось шукають, — Ріс приклала пальці до скроні, нібито встромляючи в голову чіп. — Книгу!

Тітка Дел здавалася розгубленою, ще розгубленішою, ніж зазвичай:

— Яку це ви книгу шукаєте на кладовищі?

Ліна відвела очі від чіпкого погляду кузини.

— Це книга, що належала Женев’єві.

Я розстебнув рюкзак і витяг з нього лопату. Потім повільно пішов до могили, намагаючись не зважати на те, що на мене постійно дивиться жінка-привид. Якби мене в той момент вдарила блискавка, я б і не здригнувся. Ми вже так далеко зайшли! Я встромив лопату в землю й почав копати.

— Матір Божа! Ітане, що ти коїш?

Вочевидь, розкопування могили повернуло тітку Дел у реальність.

— Шукаю книгу.

— Там? — здивувалася тітка Дел. — Яку книгу там можна шукати?

— Це дуже стара чарівна книга. Ми навіть не знаємо, чи вона тут. Це лише спроба, — відповіла Ліна, покосившись на Женев’єву, яка досі сиділа на могильному камені усього за півметра від нас.

Я намагався не озиратись на неї. Її тіло постійно з’являлося і зникало, а моторошні золотаві очі з котячими зіницями, ніби зроблені зі скла, здавалися мертвою пусткою.

Вже був грудень, але земля не затвердла. За кілька хвилин я заглибився сантиметрів на тридцять. Тітка Дел стурбовано ходила туди-сюди і, переконавшись, що ніхто на неї не дивиться, час від часу зиркала на Женев’єву. Принаймні хоч не я один її боявся.

— Повертаймося. Це огидно, — сказала Ріс, намагаючись зазирнути мені в очі.

— Не будь такою правильною, — відпекла Ліна, стаючи біля ями навколішки.

«А Ріс її бачить?»

«Не думаю. Тільки не дивися їй в очі».

«А що як Ріс прочитає з обличчя тітки Дел?»

«Вона не зможе. Ніхто не може. Тітка Дел бачить занадто багато водночас. Ніхто, крім палімпсеста, не здатен зрозуміти всю цю інформацію і знайти в ній якийсь здоровий глузд».

— Мамо, ти що, правда дозволиш їм розрити могилу?

— Заради Бога, це ж смішно. Припиняймо це казна-що й повертаймося на свято.

— Ми не можемо. Ми повинні дізнатися, чи книга там, — обернулася Ліна до тітки Дел. — Ви б могли нам це показати.

«Про що це ти?»

«Вона може показати нам те, що там, унизу. Вона здатна проектувати все, що бачить».

— Не знаю, не знаю. Мейкону б це не сподобалося, — хвилювалася тітка Дел, кусаючи губу.

— А ви гадаєте, що йому більше сподобається, якщо ми розкопаємо могилу до кінця? — заперечила Ліна.

— Добре, добре. Ітане, вилазь із тієї ями.

Я виліз із ями, обтрушуючи штани, і подивився на Женев’єву. У неї був загадковий вираз обличчя, нібито вона сама хотіла дізнатися, що там, або ж збиралася розвіяти нас по вітру.

— Усі обов’язково сідайте, у вас може закрутитись у голові. Якщо комусь стане зле, опустіть голову між колін, — тітка Дел давала настанови, немов якась неземна стюардеса. — Уперше завжди складно, — вона простягла до нас руки.

— Мамо, я повірити не можу, що ти теж береш участь у цьому експерименті!

Тітка Дел вийняла з ґульки шпильку, і волосся розсипалося по плечах:

— Не будь такою правильною, Ріс.

Незадоволено скривившись, Ріс узяла мене за руку. Я глянув на Женев’єву: вона дивилася просто на мене і тулила палець до губ, нібито закликаючи до мовчання.

Повітря навколо нас почало розчинятись, а потім ми закрутилися, як на атракціоні, де тебе прив’язують до стінки й уся ця штука обертається так швидко, що тебе мало не нудить.

…Спалах.

Одні за одними почали відчинятися двері. Двері за дверима, і знову, і знов.

Дві дівчинки в білих спідницях біжать по траві, сміючись і тримаючись за руки. У їхні коси заплетені жовті стрічки.

Відчинилися наступні двері.

Молода жінка зі шкірою кольору карамелі розвішує білизну на мотузці та щось тихо наспівує собі під ніс. Білизна гойдається на вітрі. Потім жінка повертається до просторого, білого, типово південного будинку й кличе: «Женев’єво, Євангеліно!»

І знову двері.

Молода дівчина біжить через галявину в світлі призахідного сонця. Озирається, чи ніхто не йде за нею слідом. Її руде волосся розвівається від бігу. Женев’єва. Вона квапиться в обійми високого худорлявого хлопця, схожого на мене, як дві краплі води. Він нахиляється й цілує її: «Я люблю тебе, Женев’єво. Й одного дня ми одружимося. Мені байдуже, що каже твоя родина. Ми обов’язково будемо разом». Вона м’яко торкається його губ: «Ц-с-с, тихенько. У нас мало часу».

Двері зачинилися й відчинилися інші.

Дощ, дим, потріскування вогню, що гарячим подихом пожирає все навколо. Женев’єва стоїть у темряві, кіптява й сльози пливуть по її обличчю. У неї в руках книга без назви, лише з тисненням півмісяця на чорній шкіряній палітурці. Женев’єва дивиться на ту саму жінку, що розвішувала білизну. Айві. «Чому в неї немає назви?» Очі літньої жінки сповнені жаху: «Якщо в книги немає заголовка, це не означає, що немає назви. Вона зветься „Книга місяців"».

Двері зачинилися.

Старіша й сумніша Айві стоїть біля свіжої могили, на дні якої лежить соснова труна. «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого…».[21] Вона щось тримає в руках. Це книга в чорній шкіряній палітурці з півмісяцем. «Заберіть це з собою, міс Женев’єво, щоб вона більше нікому не заподіяла зла». Вона кидає книгу в яму з труною.

Ще одні двері.

Ми вчотирьох сидимо біля напіврозритої могили, на дні якої — там, куди може сягнути тільки око Дел, — лежить соснова коробка. На ній — книга. А ще глибше в темряві, в труні, — тіло Женев’єви. Її очі